3

 Наступного дня страшенно хотілося залишитися в теплому ліжечку, але ніхто не піде замість мене на навчання. Тож, довелося зібрати волю в кулак, зафарбувати темні кола під очима консилером і вирушити в університет.
Ейн зібрався набагато раніше і, щоб не розбудити мене, залишив поцілунок на волоссі — такий легкий, що я ледь вловила його крізь напівсон. Пізніше ми перекинулися кількома повідомленнями, і я дізналася, що він планує заїхати додому – перевірити, чи не перетворили потраплянці його квартиру на згарище. Далі зустріч з пані Ольшанською, яка точно не забуде вичитати його за «незапланований викид темряви», а потім — уроки в школі.
Я мала трохи більше вільного часу, ніж очікувала, і встигла заскочити до улюбленої кав’ярні, а от Ейнар ближче до десятої ранку бідкався в повідомленнях, що намагається вижити в оточенні підлітків, не маючи в організмі жодної краплі кофеїну. У відповідь я співчутливо слала йому рожеві сердечки, потягуючи свій латте.
Під вечір, коли я встигла заварити улюблений чай і для ідеального завершення дня не вистачало лише увімкнути нову серію улюбленого серіалу, мрії обірвала знайома мелодія.
Ейнар.
Я втупилася в екран, злегка насупившись. Він мав би вже бути вдома. Чому дзвонить?
Якесь шосте чуття підказувало, що нові серії вкотре доведеться відкласти.
— Алло, – обережно відповіла я.
— Ти могла б приїхати до мене? — одразу запитав Ейнар, після чого додав, що Ірина Самойлова прокинулася. — Це ти хотіла їй допомогти, тож і тобі допитувати її.
Я поглянула на чайну чашку з усім трагізмом ситуації. Ніякого тобі чаю, Вяземська. Треба продовжувати тягти цю магічну лямку. Хоча… сама ж вмовляла Ейнара не розвіювати Ірину. Сама.
Тож тепер мусила розгрібати наслідки власного героїзму.
— Вона хоч адекватна? – Поспішила уточнити я. — Зможе нормально відповідати?
— Її свідомість стабілізувалася. Вона усе розуміє і мислить, як звичайна людина.
— А потраплянці не налякали її? 
Ейнар з м'яким смішком запевнив, що вони вже подружилися. 
Я кивнула, хоч він цього й не бачив. Може, даремно стільки переживала через них? Не обов'язково вони мають стати джерелом проблем.
Зробивши ковток чаю, я зітхнула, вдягнула куртку та вирушила назустріч черговій проблемі.
***
У квартирі чаклуна нічого не змінилося, окрім того, що додалося галасу. У вітальні Еріналь, з виглядом мудреця, що досяг дзену, повільно потягував чай, не відриваючи погляду від телевізора. Мимоволі відчула заздрість і швидко ковзнула поглядом далі.
І Ан розташувався на дивані, тихо перемовляючись з жінкою. Вони виглядали як старі друзі або змовники.
Лише завдяки блиску рожевої сукні я впізнала в ній Ірину Самойлову. Жодного натяку на те, що ще нещодавно вона стояла на межі перетворення на злого духа. Темне волосся більше не здіймалося вгору, як у героїні жахастиків. Тріщини на обличчі зникли, а її очі світилися ясністю, якої раніше не було.  
Чесно кажучи, вона виглядала навіть краще за мене — з моїми колами під очима і скуйовдженою зачіскою, що пережила метро, лекції та вітер.
З кухні долинуло надривне зітхання. Настільки гучне, що неможливо було його проігнорувати:
— Як я — демон із шанованого клану — міг повірити обіцянкам цієї Віки?! Брат попереджав: не довіряй людям! А я… дурень!
— Не звертай уваги. Аріс так увесь день бурмоче, — прокоментував його слова Еріналь, махнувши мені рукою.
Я усміхнулась краєчком губ.
— Ясно. Де Ейнар?
— У себе. Розмовляє з кимось по телефону. 
Я тихо пройшла повз і зазирнула в кімнату. 
Ейнар стояв біля вікна, коли я увійшла. Світло від вуличного ліхтаря пробивалося крізь штори, лягало йому на плече й малювало м’які відблиски на обличчі. Темне пасмо з червоним відтінком зісковзнуло на щоку і я мимоволі зупинилася, бо елементарно замилувалася красою хлопця.
— Можливо, вийде домовитися, —  його голос звучав низько й спокійно. – Я сам з ним поговорю, а ви поки не лізьте. Так, бувай! 
Короткий звук завершення дзвінка повернув мене у реальність і що я так і застигла в дверях, а моя долоня ще торкалася холодної ручки.
Ейнар обернувся, глянув на мене і легко усміхнувся:
— Привіт.
— Привіт, — відказала я, зачиняючи за собою двері. — Щось сталося?
— Пам’ятаєш Ярослава Котенка?
— Того вампіра? А що з ним?
— Він зі своїм кублом знову кошмарять людей. Треба їх втихомирити. 
Ейн додав, що йому потрібен номер телефону Ярослава і спочатку він хоче мирно домовитися. Якщо не вийде – застосує Темне Полум’я. Сумніваюся в дипломатичних здібностях хлопця, особливо враховуючи його характер. У більшості випадків у нього діє одне правило: “хто сильніший — той і правий”.
Але влізати у справи групи зачистки я не збиралась. Він дорослий хлоп. І сам розбереться, що й до чого.
Я підійшла ближче, зупинившись просто навпроти нього — так близько, що відчувала легке тепло, яке йшло від його тіла.
— Пам’ятай про власну безпеку. Минулого разу ти…
— Минулого разу він застав мене зненацька, — завершив фразу замість мене Ейнар. — До того ж, у мене не було при собі меча! 
—  Гаразд— гаразд, як скажеш! – не стала з ним сперечатися. 
На вустах Ейнара заграла м’яка, така справжня усмішка. А карі очі, зазвичай стримані та прохолодні, зараз наповнилися тим особливим теплом, яке народжується лише для когось одного. Тільки заради цього варто було змінити свої плани та примчатися до нього.
І не скажеш, що ми хвилину тому обговорювали вампірів, а не щось дуже романтичне й сокровенне. Я теж, сама не помічаючи, відзеркалила його реакцію майже миттєво. Ніби між нами вже існувала невидима нитка, яка пов’язувала емоційно.
— Я б хотів узяти тебе з собою, —  продовжив Ейнар, не відриваючи свого погляду від мене, —  це могла б бути непогана практика. Але… перевага цих гадів у їхній швидкості. А Котенко знає про наші стосунки і спробує вдарити по слабкому місцю – по тобі.
— Це на краще. Бо наступні два тижні мені варто зосередитися на навчанні в універі.
—  Як скажеш.
Його руки опинилися в мене на талії, обережно стискаючи, ніби питаючи спершу дозволу. А вже за мить притягнули ближче та ніжно, без натиску стер простір між нами. Було щось особливе, правильне та глибоке в тому, щоб просто обійматися й мовчки ділитися теплом. Яке, здається, проникало до самого серця. 
Мені навіть дихати стало легше. Ніби саме цей момент повернула втрачену раніше рівновагу.
***
Ми разом повернулися у вітальню, де вже сиділи потраплянці та пані Самойлова. Я відчувала на собі їхні зацікавлені погляди, але просто нахилилася ближче до Ейнара. Його плече було теплим, а наші коліна торкалися один одного.  
Познайомившись з пані Іриною, я почула її палкі слова подяки за спасіння її душі. Я ж відхрестилася і сказала, що дякувати вона має Ейну. Бо це він її витягнув з пащі темряви. Потім я м'яко попросила її розповісти все, що вона пам'ятає.
Вона на мить завагалася, та все ж почала:
— Ми з ним зустрілися в червні на день народженні моєї колеги. Він був уважний, дбайливий… так добре вмів слухати, наче й справді йому було небайдуже. А його зовнішність: чорняве кучеряве волосся та блакитні очі робили його схожим на ангела, який спустився на грішну землю. 
На обличчі Ірини з’явилася ностальгічна усмішка, однак, вона згасла вже за кілька секунд. Вона швидко отямилася та опустила очі, а її пальці міцно стиснулися.
— Звідки мені було знати, що він справжнє породження пекла? І лише добре грав свою роль хорошої людини. А я для нього виявилася легкою здобиччю через власні комплекси. Зазвичай чоловіки вважали мене… не надто гарною. Бували й такі, що називали товстою. А він казав, що я красива. Погодився зустрічатися.
— Якісь дурники тобі траплялися, — зарозуміло гмикнув Аріс, закидаючи ногу на коліно. — Звичайно, смаки у всіх різні, але справжній джентльмен ніколи не образить жінку. Особливо таку милу.
— Ніколи б не подумав, що у демонів такі високі моральні принципи,  — з підозрою підняв брову Еріналь.
— Я навчений зваблювати, — гордо мовив Аріс, театрально приклавши руку до грудей. — А зваблення — це не про образи, це… завжди тонка гра. 
— Ха, який з тебе звабник? — скривився ельф. — Поводишся так, ніби просто начитався романів для домогосподарок.
І Ан з усіх сил стримував смішок, прикрившись кашлем. 
Я майже усміхнулася, але коли мій погляд ковзнув по обличчю Ірини, серце стиснулося. Вона теж спробувала усміхнутися — ледь- ледь, куточком губ. Але усмішка не затрималась надовго. Погляд упав вниз, а вся її постать раптово змінилася: наче весь тягар світу раптом звалився їй на плечі.
Мить легкості зникла, ніби її й не було. Я майже забула, що зараз не час для жартів.
— Пані Ірино, — звернулася до неї, щоб повернутися до попередньої теми, – ми  бачили у вас в інстаграмі фото, де ви тримаєтеся з кимось за руки. Це був він?
Ірина кивнула головою.
—  А чому ви ніколи не викладали ніяких спільних фото?
— Він не любив фотографуватися. Насправді, це були відмовки і я зрозуміла це пізніше. А спочатку не надто думала про це, бо усі його знайомі знали про наші стосунки.
Вона на мить задумалася, а потім ледь помітно струснула головою, наче проганяючи спогади.
— А тепер… я все частіше думаю, що вони знали. Про все. Може, навіть були такими ж, як він. І, хто знає, може, навмисно нас звели . Тоді я літала в хмарах, закохана в хлопця з моїх мрій. Звідки мені було знати, що існують такі...нелюди? – Останнє прозвучало як запитання, але по суті було просто ствердженням. — Лише наприкінці липня я почала помічати, що увесь час відчуваю втому. Імена, дати, навіть обличчя друзів — усе розчинялося. Я прокидалася і не впізнавала власну кімнату. Одного разу… дивилася в дзеркало на своє відображення і ніяк не могла зрозуміти, хто це.
Ми з Ейнаром перезирнулися. Його обличчя було серйозним і похмурим. Ми ободва вже не мали сумніві – тут не обійшлося без магії! 
— А потім… — Ірина провела долонею по пледу, вирівнюючи усі складки на ньому, хоча скоріше намагалася зібрати докупи думки. — Я випадково прокинулася посеред ночі. Тоді й побачила, як він схилився наді мною і щось схоже на потік світла тягнеться від мого тіла до його. Я була дуже перелякана і лежала в тій же позі до самого ранку, боячись навіть кліпнути зайвий раз.
— Думаю, що після такого ти захотіла піти від нього? — тихо запитала я.
— Так, ти права. Але я не настільки смілива, щоб особисто повідомити про розрив і лише відправила повідомлення. Деякий час жила в готелі, аби не наражати на небезпеку свою родину. Але одного дня повернулася додому за подарунком для подруги. І... — її пальці знову стиснули край пледа. — Я не пам’ятала, як впустила його в квартиру. Просто раз – і я вже стою поруч з ним на кухні. Добре хоч мати була на роботі, а брат в школі.
— Що сталося далі?
— Я отямилася, і страшено перелякалася, назвала його монстром. Кричала, щоб він забирався з квартири. А він… сказав, що справжнього монстра я побачу тільки зараз. — Її плечі ледь помітно здригнулися, а голос стишився.  — І тоді за його спиною з’явилося...воно. Яке не мало лиця. Темне. З нього стікала якась… тягуча, чорна рідина.
Чим довше вона говорила, тим яснішою ставала картина. Її опис повністю збігається з тим, що я бачила в суботу у батька вдома. Можливо, ми навіть маємо справу з однією і тією ж істотою!
Мене обдало крижаним холодом. Шкіра вкрилася сиротами, ніби хтось невидимий провів кігтями просто по хребту.
Я різко повернулася до Ейнара. Він уже дивився на мене і без зволікання кивнув на моє німе запитання. Це тільки закріпило мої здогади про демона. 
Схоже, цих падальщиків розвелося, як грязюки  в Україні. Якби не зустріч з Ейнаром, я б ніколи не дізналася, скільки істот ховаються за личинами, дивляться тобі в очі з усмішкою, а самі хочуть вбити.
Я повільно перевела погляд на Ірину — потрібно остаточно переконатися.
— Ваш хлопець випадково не Андрій Чорний?
Вона здригнулая. Ніби звук його імені – це постріл.
— Ви його знаєте?
— На жаль. – Мій голос звучав жорсткіше, ніж я хотіла. – Разом із братом Кирилом, він не так давно намагався наблизитися до моєї родини.
— У нього був брат? — Ірина здригнулася. Якщо й намагалась приховати здивування, то не надто вдало. Очі злегка округлилися, а голос зірвався.
— Так. Не думаю, що ти багато втратила через те, що вас не познайомили. Такий самий мерзотник. 
Була ще одна деталь, яку ми не уточнили і я не хотіла підіймати цю болючу тему, але мала. Момент її смерті.
— Не знаю… чи є сенс питати про твоє падіння..
Здається, Ірина одразу зрозуміла, чому я на мить зам'ялася.
— Все добре. Я розкажу... Моєю першою думкою було покликати на допомогу і я вибігла на балкон, але… — Ірина затнулася, покусала губу. — Ніхто не чув. А потім... — вона важко зітхнула, не підіймаючи очей. — Щось невидиме... воно тиснуло. Штовхало мене назад.  Ніби хотіло, щоб я впала сама.
Її голос захрип. Як у людини, яка занадто довго мовчала, тримаючи все в собі.
— Це не було самогубство, — прошепотіла вона. — Я не хотіла вмирати.
Я не знала, що сказати. Навіть просте «мені шкода» здавалося образливо легким.
Перед нами була жінка, яка відкрилася та полюбила не ту людину — чи, радше, не людину взагалі. І з того моменту її життя повільно пішло під воду, як човен із тріщиною, якої ніхто не помітив вчасно. Навіть після смерті вона не знайшла спокою та, скоріше за все, обернулася би на щось  темне, спотворене, якби не втрутився Ейнар.
Через хвилину вона знову заговорила:
— Тепер, коли я це згадую, то складається враження, немов мене загіпнотизували. Іншого варіанту, чому я настільки розчинилася у стосунках з Андрієм я просто не бачу. 
— Вас тримали не просто під гіпнозом. Це був повний контроль, — сказав Ейнар глухо та відстороненно. — Ймовірно, ще за життя у вас була не просто світла аура — ви випромінювали енергію. Світлу, сильну, чисту. Саме така енергія — ласощі для Падальщиків. Тому він вчепився у вас і не відпускав. А якщо це справді один і той самий Андрій, — сказав він повільно, — тоді все складається в дуже… цікаву картину.
Я ковтнула повітря, намагаючись зібрати думки. Але повітря в кімнаті здавалося важким.
— Що ми маємо робити далі?
Ейнар поглянув у бік Ірини, а потім на мене. Його очі затягнула холодна й майже обережна зосередженість.
— Я не можу ініціювати магічний суд. Це… не спрацює. Окрім показів пані Самойлової, у нас немає жодного прямого доказу. Без доказів – усе це лише слова. А слова, —  він розвів руками, —  мало хто хоче слухати.
Ейнар замовк, вочевидь намагаючись щось згадати чи скласти в голові пазл.
Кімнату на кілька секунд огорнула гнітюча тиша. Аріс, не витримавши напруги, злегка нахилився вперед:
— Той...Андрій, що настільки могутній?
—  Могутніший за тебе? – теж поцікавився у чаклуна І Ан.
— Справа не в ньому, — кинув Ейнар, не відриваючи погляду від невидимої точки на стіні. — А в тих, хто стоїть за ним. Його батько… дід…
І тут раптом він завмер. Очі розширилися, а губи склалися в німе "о".
Він блискавкою повернувся до мене.
— Ксеніє, пам'ятаєш пані Тетяну? Стареньку відьму, яка тримала у себе драконів? 
Я одразу зрозуміло, куди він хилить. Кивнула у відповідь.
— Вона згадувала Володимира Чорного. Випадково, не він є родичем Андрія? Якщо так – це ще один свідок їхнього зв'язку з темною магією. Завтра навідаємо її!
— У мене поки що немає часу на поїздки.
— Все добре. Я поїду сам.
Ми майже завершили розмову і збиралися вже розходитися, як несподіванно пані Ірина озвучила нове прохання:
— Чи… чи можу я якось поговорити з мамою? 
В її голосі бриніла така беззахисна, тиха надія, що хто завгодно б погодився.
Хто завгодно, окрім Ейнара Стюарта.
— Ні, — Слово було коротким і жорстким, як удар.
Ірина завмерла, витріщившись на нього так, наче не розуміла сенс сказанного.
— Але чому? — ледве прошепотіла вона.
Мені забракло терпіння.
— Справді, чому “ні”? — втрутилася я. — Хіба не можна зробити виняток? Хоча б на кілька хвилин?
Ейнар повільно перевів на мене погляд. В його очах було суміш втоми і легкого роздратування.
— Ксеніє… — його голос був м’який, але інтонація різала, як тонке лезо. Він справді роздратований. — Пані Самойлова була критично близько до межі, за якою повернення вже неможливе. Якщо вона зануриться в емоції — особливо в такі, як при зустрічі з матір’ю — вона може зірватися. І втратить себе остаточно.
Я кивнула, ковтаючи важкий клубок у горлі. Він так багато сил витратив, щоб привид могла повернутися до нормального стану. І не маю права знецінювати ці зусилля – навіть, якщо серце просило допомогти примарі.
— Добре, —  мовила я, зітхнувши.  — Я все розумію.