1

 – Ксенія?
Оніміння відчувалося у всьому тілі, а в голові, мов заїжджена платівка, крутилася думка: «Невже від початку до кінця все було брехнею?»
Я справді не знала, як реагувати на ситуацію. Наша остання серйозна розмова про його майбутні плани стосовно життя на Землі позбавила мене сумнівів та дозволило почувати себе безпечно в цих стосунках. А своєю розповіддю він ніби вибив опору з-під моїх ніг.
Зробила короткий, різкий вдих.
Ні, Вяземська,  постривай. Ти завжди вірила виключно в себе. І в те, що обирала сама.
Та чому тоді здається, ніби моє вільне падіння завершилося жорстким приземленням?
І цей дурний кулон...
Я чітко пам'ятала, як він потрапив до мене в той дивний осінній день.
Повітря було надто гарячим для пізнього жовтня, а сонце сліпило очі, змушуючи нас із Поліною мружитися, поки ми сиділи на зупинці та вели звичну розмову стосовно планів на вихідні. Усе здавалося буденним, звичайним. Аж поки праворуч від нас не всівся чоловік в усьому чорному та не заговорив до дівчини, яка до цього щось зосереджено читала.
— Як ви ставитеся до несподіваних сюрпризів?
Брюнетка спочатку ніяк не відреагувала. Можливо, думала, що він звертається до когось іншого. Але чоловік продовжив дивитися на неї, очікуючи відповідді. 
Дівчина озирнулася з подивом.
— Це якийсь невдалий пікаперський підкат? — сухо запитала вона, вигнувши брову.
— Краще! Я — той, хто допоможе тобі зустріти власну долю. — Наче в якості доказів чоловік витягнув з кишені сріблястий ланцюжок, на якому висів зелений нефритовий кулон. Він поклав прикрасу їй на книгу.
Доволі неординарний спосіб познайомитися! Або ж, це – якийсь різновид шахрайства?
Поліна, здається, думала так само. Вона нахилилася до мене і з саркастичним блиском в очах, прошепотіла:
— Ага, а після твої гроші опиняться на рахунку цієї "долі". 
Чоловік вочевидь почув усе й переключив свою увагу на нас. Його погляд ліниво ковзнув повз Поліну та зупинився чомусь на мені. Наші погляди зустрілися. Усі звуки навколо немов приглушилися, а я затамувала подих. 
《— Якщо це й шахрай, то я готова заплатити лише за можливість милуватися його красою, –  промайнула в голові божевільна думка.》
Обличчя було настільки гарне, що здавалося вигаданим. Але не в класичному сенсі. В привабливих рисах було щось ідеальне, надлюдське та неймовірно магнетичне. Тобі хочеться продовжувати дивитися на нього, ловити кожен його рух та просто тонути в цих блискучих, глибоких очах.
Він усміхнувся. М’яко й трохи грайливо, змушуючи мене подумки кричати від захвату. Хоча раніше ніколи не втрачала голову через зовнішність хлопців.
Не знаю, скільки тривав наш обмін поглядами, але варто було незнайомці озватися і час знову почав свій відлік.
— Шановний,  якби у вас був амулет для вдалого проходження тесту, я б ще подумала. А доля мене цікавить в останню чергу!
— Якщо ти не хочеш, — звернувся він до неї, — нав'язувати не стану. Іноді речі самі знаходять того, кому призначені.
Дівчина знизала плечима й з недбалою посмішкою кинула кулон назад чоловікові. Але не розрахувала і прикраса пролетіла повз нього, приземлившись прямісінько мені на коліна.
— Гей! Якого біса ви тут розкидуєтеся своїм мотлохом?! –  обурювалася Поля, нагородивши їх обох грізними поглядами. 
— Ох, блін, мій автобус! — вигукнула брюнетка  і, схопивши рюкзак, поспішила покинути нашу компанію.
Поліна була явно не в захваті від того, що її проігнорували. Вона ще й прокричала дівчині вслід кілька «ласкавих» слів.
Я ж мовчки взяла кулон. Пласка поверхня була теплою, наче він до цього пролежав на сонці увесь день. Стиснула пальці та приготувалася повернути чоловіку його річ, але...
Лавка була порожня. Жодного сліду чужої присутності не лишилося. Тільки вітер грався з моїм волоссям.
— І що мені робити з цим? — запитала я, дивлячись на кулон, що лежав на моїй долоні.
— Як що?! — мовила Поліна. — Залиш собі! Буде щось на зразок афірмації на зустріч з класним хлопцем! Усе одно дісталося задарма! 
Ну, я й поклала його до рюкзака. А потім наступні два тижні ходила на побачення, які влаштувала мені Поля. За її словами, варто докласти трохи зусиль, бо вдома доля точно не знайде тебе.
《 — Ага, вона вистрибне до тебе з кущів! –  Пригадала я першу зустріч з Ейнаром》.
Чи могла чужа доля стати моєю?
Марина (а це була саме  вона і її обличчя видалося знайомим не просто так) не захотіла приймати кулон і, можна сказати, викинула його. Я ж забрала. 
《 — Іноді речі самі знаходять того, кому призначені, – так сказав той чоловік》.
Цілком можливо, що все сталося так, як мало бути. 
Але, тримаючі зараз в руці кулон, хотіла дізнатися: що ж рухало Ейнаром, коли він вирішив бути зі мною? Його власні почуття? Чи сліпа віра у долю?
Я ж не героїня дешевої мелодрами. Тримати все в таємниці, мучатися від здогадів та дозволяти невизначеності роз’їдати зсередини немає сенсу. 
Мені потрібна правда. Якою б вона не була. Щоб знати, чи рухатися далі з ним… чи без нього.
— Ейнаре, — підняла погляд на хлопця, який до цього схвильовано допитувався в чому справа. – Все було брехнею? –  слова зірвалися з вуст різко, майже з викликом. 
Він завмер. 
— Брехнею? — Його брови зсунулися, а погляд був такий щирий, наче зовсім не розумів, про що я.
– А хіба не так? –  ображено глянула на нього. – Хіба не через кулон ти почав зі мною зустрічатися?
— Коли я таке казав?! – майже розгублено кинув він.
— Тільки-но! — мій голос затремтів, але я змусила себе говорити далі: — Подумай сам, якби ти почув таку ж історію від мене — ти б теж сумнівався. 
— Ксеніє...
Ейнар зробив крок уперед і м’яко стиснув мої плечі, припиняючи потік метушливих думок.
– Кулон допоміг нам зустрітися, але ніколи не впливав на мої почуття чи рішення.
Невже?
Я мала б відчути полегшення. Але не відчула. Замість нього у грудях вирувало щось отруйне й пекуче, як розпечене залізо. І стримувати себе ставало дедалі важче.
З вуст зірвався гіркий смішок, коли я запитала наступне:
– А якби я тобі сказала, що не являюся його власником? І він опинився у мене випадково? Що тоді? 
Ейнар в ступорі дивився на мене.
Мабуть, справді не очікував почути, що він – могутній чаклун – міг помилитися у виборі долі. Особливо враховуючи його здатність часом передбачати майбутнє… Так, я зуміла його шокувати.
Однак, мовчання не тривало довго.  Розгубленість поступово стиралася з його обличчя. Замість неї в очах спалахнула рішучість.
– Тоді я продовжу йти цим шляхом, – його голос звучав твердо. — Я кохаю тебе. Не через кулон і не через чиєсь пророцтво. А тому що – це ти. І заради тебе я готовий піти проти волі небес.
Ейн різким рухом зняв свій кулон із шиї. Потім забрав мій. Я навіть не встигла заперечити та спитати, що він збирається робити.
Його пальці швидко накреслили в повітрі знак, що лишив після себе вогняний слід. Кулони піднялись, ніби повисли між небом і землею. Один за одним на нефриті проступили рунічні візерунки – яких до цього не було – та спалахували червоним кольором. Вже через мить каміння почало тріскатися.
— Ейнаре, чекай, ти хоч..!  – Я замовкла на півслові. 
Все одно, прикраси вже розсипалися в тонкий попіл, що розтанув у повітрі, ніби ніколи й не існував.
Отетеріло закліпала віями.
У мене були змішані почуття. Ще п’ятнадцять хвилин тому він із захватом говорив про долю. А тепер власноруч знищив єдину річ, яка могла його з нею пов’язувати. Лише тому, що це могла бути не я.
Ейнар дійсно має до мене настільки сильні почуття? А може, варто почекати до завтра? Все ж таки, після виходу з дзеркала він опинився під контролем темряви. Усілякі побічні ефекти можуть бути!
— Тільки цей шлях. — Пролунав спокійний голос хлопця, тим самим перериваючи мої роздуми. Глянула на нього. В карих очах тліло щось глибоке, майже небезпечне. — Тільки ти!
Він говорив так, ніби зворотного шляху вже не існувало. Ні для нього. Ні для мене.
— Але кулон… він дійсно опинився випадково… —  я не знаю, чому й досі  намагалася пояснити це, та його палець торкнувся моїх губ, зупиняючи.
— Неважливо. Я просто хочу, аби у тебе не було сумнівів в тому, що ти – мій свідомий вибір. І я не дозволю комусь – або чомусь – стати між нами.
Я прибрала його руку.
Ейнар розвіяв кулони, а його слова звучали солодко. Надто солодко. І я чудово розуміла, що лише час покаже, скільки в них правди.
— Ти певен?
— Так.
— Тобі краще пам'ятати сьогоднішню розмову і не змушувати мене більше сумніватися. Ніколи.
Інакше наступного шансу вже не буде. Проте, останнє не було сказано вголос.
— Ніколи. – Повторив він за мною. — Обіцяю. 
Я кивнула.
Вперше за вечір мені стало трохи легше дихати. 
Зліва від нас пролунав короткий, але демонстративний кашель. Озирнулася. Усі потраплянці стояли півколом, мов глядачі біля сцени. У більшості на обличчі були розуміючі усмішки, дехто з них грайливо підняв брови, а Аня ще й підняла великий палець догори. 
Дідько. Скільки вони вже там стояли? І скільки почули?
— Оце я розумію сцена з мелодрами! Лише музики не вистачало, –  протягнула Аня, витираючи уявну сльозу й підморгуючи нам. — Коли там весілля? Давайте  наступного місяці?! Якраз встигнемо до того, як повертатися на Аштер.
— Ви хочете повернутися на Аштер? – здивовано спитав Мідже. 
— А ти не хочеш?
— Брате, який сенс повертатися в Імперію драконів, будучи людиною? До того ж, я тепер залежний від цивілізації та комфортного життя.
— Та яке комфортне життя у тебе могло бути в світах проклятого дзеркала?! – пирхнув Кайем.
— Життя в дзеркалі не завжди було квестом на виживання. Бували спокійні моменти. І дивись, –  він обвів рукою двір, — в світі Мирослави немає загроз! Тільки плюси.
— Це які? 
— Пральна машинка, мікрохвильовка, кавоварка.
Поки Міджертан загинав пальці, до нього доєдналася Мирослава й вони вже разом перелічували побутову техніку.
— Ще фен не забудь, — додала вона наостанок  серйозним тоном, і хтось тихо захихотів.
— Ось, бачиш! –  тріумфально підхопила Аня, втручаючись в розмову братів. — Нормальні люди не хочуть жити у вашому середньовіччі! А ти всеодно тягнеш мене туди. Ще й батьків маю вмовити піти разом з нами! 
Ейнар приклав пальці до скронь і важко зітхнув. Мов людина, яка зненацька опинилася на святі з дуже гучними родичами. Я його розуміла. Сама ще не встигла оговтатися після нашої розмови, як усе раптом перетворилося на балаган.
— У вас зараз ейфорія, — почав він з обережністю, — але не плануйте настільки далеко. Ніхто не знає, скільки протримаються ваші тіла. Про Аштер взагалі раджу забути.
Веселий настрій випарувався. Потраплянці схвильовано загомоніли:
— Чому? 
— Як так?
— Наші тіла не повернулися назавжди?
— Ваші тіла існують завдяки магії Темного Полум’я, — пояснив Ейн. — Без підтримки ви просто розвієтеся. 
— Себто, маємо обирати між смертю та життям в Україні. – Повільно, з філософським тоном зробив висновок Еріналь. А потім просяяв та підняв руку вгору: — Голосую за комфортне життя! Тільки от...де саме ми будемо жити? 
Гарне питання. І воно ніяк не стосується мене. Пробачте, панове потраплянці. Мені свого вистачає.
Щоб уникнути участі в обговоренні, я поклала долоню на лоба Ейна й запитала, як він почувається. А ще очима просигналізувала, що нам пора звалювати. 
— Відчуваю жахливу втому. –  Вимовив він драматичним голосом. І, зробивши хиткий крок в мій бік, зітхнув: — Та ми не можемо зараз поїхати. Невдовзі сюди приїдуть маги...
— Нащо?! – Вигукнула Аня, не дослухавши Ейнара до кінця.
Чаклун вдихнув глибоко. Дуже глибоко. Наче має справу з чимось надскладним.
— Тому що у мене був сильний викид магії. Для місцевих магів це – невимовно багато. Звичайно, вони приїдуть глянути, в чому справа. А дзеркало варто замаскувати. Потім відвеземо його назад власнику.
— А може ти сам подбаєш про дзеркало? —  спитала Мирослава. — Я вже двічі потрапляла в халепу через нього і, якщо чесно… я більше не хочу перевіряти, чи справді третій раз — фатальний.
— Добре, я заберу дзеркало. Та не сьогодні. У мене просто немає сил пояснювати магам, як цей артефакт тут опинився.
Коли Мирослава навідріз відмовилася брати на себе відповідальність за дзеркало навіть на один день, Ейнар поглянув на Аню. Та округлила очі від подібної перспективи.
— Ні! І ще раз — ні!
Тоді чаклун змінив підхід:
— Пане Сейнтфайре,  я залишаю дзеркало на вас. Подбайте про нього до вихідних. 
— Гаразд.
Аня в шоці відкрила рота. Ніби не вірила, що її чоловік так легко погодився. Вона ще хвилин зо дві намагалась переконати Кайема не забирати додому джерело можливих проблем. Але той тільки похитав головою і сказав, що вже пообіцяв.
Тим часом, Віка звернулася до Мирослави:
— Хоча ти сказала моїм батькам, що я буду в тебе ночувати, але вже вечеріє. Мені пора додому. Все рівно, моя присутність великої ролі не грає!
В ту ж мить до неї прилип Аріс, схопивши її за руку, наче потопаючий за рятівний круг.
— А я? Ти мене отак просто залишаєш?
—Повір, мої батьки викличуть психіатрів, якщо я приведу додому хлопця з іншого світу. Мені навіть пояснити не дадуть! Вибач, — вона методично розтиснула його пальці й відштовхнула, — подбай про себе сам!
Віка побігла до хвіртки, щоб більше не слухати благання демона взяти його з собою. А він, до речі, на другій хвилині перейшов до класичних демонічних погроз спалити її при наступній зустрічі.
Якась дуже знайома сцена. 
Я кинула красномовний погляд на Ейнара. Той злегка зморщився і глянув кудись убік. Здається, згадав свою "прекрасну" ідею з прокльонами.
 Аріса все ж прилаштували. Та це зробило нещасним вже чаклуна. Бо, якщо Міджертана забирав брат, то інших просто не було куди дівати. Мирослава, хоча й знала І Ана та Еріналя, не ризикнула приводити додому двох дорослих чоловіків. Тож Ейнару довелося перетворити свою квартиру на тимчасовий притулок для потраплянців.
《 — А всього лише потрібно було діяти, згідно мого плану. Вже б їхали додому.》
— Ще й витрати будуть через них, – пробурмотів собі під ніс хлопець. А потім глянув на мене  благаючим поглядом: – Я не витримаю з ними ані дня! Можна я знову поживу у тебе?
Знизала плечима.
— Спитай у бабусі. Але використання ельда під забороною. — Знаючи про усі наслідки, я не хотіла, щоб гіпноз якось нашкодив їй.
— Домовилися. 
Саме в ту мить пролунав гуркіт двигуна. Усі, ніби за сигналом, повернули голови вбік воріт.
Машина під’їжджала повільно, немов сумніваючись, чи за правильною адресою вони приїхали. Новенький джип не міг належати родині Ковальових. Решта тільки вийшли з іншого світу, а таксі замовити ще не встигли. 
Отже, це маги. Як і попереджав Ейнар.
Гравій хрустів під колесами, сухі гілки ламалися з тривожним тріском. Здавалося, звук тягнеться занадто довго. І коли з машини вийшли двоє незнайомих хлопців, напруження у повітрі тільки зросло.