Розділ №35. Світ не міняється

Сталеві очі шоковано дивилися на мене, поки я намагалася просто вдихати повітря в легені. На якусь  мить мені здалося, ніби час між нами застиг і я сама застигла в ньому. Застрягла в злості, відторгненні образливих слів та нерозумінні. Ніби Хейл розбила той проклятий купол над моєю головою і я лежала серед сотень гострих уламків, змушуючи себе не рухатись. Бо що б я не зробила зараз, що б я не сказала — це принесло б мені стільки болю, що я могла б відчути його майже фізично.

Елайв стояв біля підніжжя сходів та теж не міг поворухнутися.  Його губи ледь тремтіли, в спробах вимовити хоч якийсь звук, але йому це не вдавалося. В цю саму мить ми обидва лежали на уламках свого минулого й того, що нас зв'язувало. Тиша між нами тиснула, розривала груди, спліталася в тугий вузол. І це було настільки смішно, що я навіть не зрозуміла в який саме момент засміялася. Поки я рятувала Елон, він готував собі місце в Конгресі. Поки я ховала людей, він створював нову сімейну одиницю. Відстань між нами завжди була кілометровою, навіть коли ми торкалися один одного. Й наївно було думати, що з часом це зміниться.

— Ейлінг…? — він вимовив моє ім’я так тихо, що я ледь розчула. — Як ти тут опинилася...?

— Це все ще мій дім, пам'ятаєш? — перебила я його, витираючи обличчя рукавом й відчуваючи на губах присмак крові. — Це мені варто запитати, що ти забув у моєму домі та ще й зі своєю парою?

— Вона не моя пара, — похапцем промовив він, але відразу запнувся від мого погляду. — Не так. Згоден. Ми пара лише формально. Але я ніколи не кохав її, ти ж знаєш. Це лише договір аби увійти в Конгрес і мати змогу впливати на те, що відбувається.

—  А що відбувається, Елайве? — я зробила крок униз. Кожне слово виривалося  різкіше за попереднє і я зловила себе на думці, що ледь стримуюсь. Тому зробила глибокий подих та спробувала стати тією, ким завжди була — беземоційною машиною. — З того, що я почула — все виглядає так, ніби ти вже знаєш про "Light death" в лайфлайнерах. І намагаєшся щось зробити. Але я не розумію, чого саме ти прагнеш. Добити таких як я, щоб ми не страждали, чи продовжити наші страждання.

— Не говори так, Ейлінг, — тільки й мовив він та  замовчав на кілька довгих хвилин. Просто сів під моїми ногами й дивився. І ця мовчанка знищувала мене  більше, ніж будь-які слова.

— Тоді поясни мені, Харте. Бо те, що я чула — мені аж ніяк не подобається. Жодне кляте слово — не подобається. І навіть твоя змога виправдати Хейл — не допомагає. Бо я себе відчуваю тією нікчемною дівчинкою з минулого, коли всі знали, що моє серце от-от стане, але вперто робили вигляд ніби все добре.

— Ти ніколи не була нікчемною, Лін. Але ти маєш рацію. Все дійсно дуже погано, — видихнув він повітря та притулився головою до стіни, намагаючись підібрати слова.  — Етерна зробила із Дарксоулу окрему резервацію, в яку не пускають нікого здорового і не випускають хворого. Вона шукає Коверта та вагому причину, аби знищити більшість хворих громадян. Хтось доповів їй, що Коверт писав вірші, тому вона визнала творчість ознакою божевільних. Й тепер веде полювання ще й на них. Тому я настільки здивувався, коли побачив тебе тут. Якщо тебе впіймають — вони визнають тебе теж божевільною і вб'ють. Тобі треба йти, Лін.

— Я знаю, — спокійно відповіла, здіймаючись на ноги. — Я не збиралась затримуватися тут на довге ніж потрібно. І моя б воля — я б взагалі не приходила сюди.

— Тоді чому ти повернулася...?

— Елон захворіла, — вичавила з себе, перш ніж піднятися в свою кімнату. Яскраве світло вдарило по зіницях.  Десь з вікна виднівся ліхтар, який заливав простір блакитним світлом. — В неї серцева недостатність. Я віддала їй свій лайфлайнер, аби вона протягнула довше, але мої запаси майже вичерпалися. А нових постачань не планується, наскільки я розумію. Тому мені конче потрібно взяти ліки.

— Наскільки все погано? — перепитав він, поки я натиснула кілька кнопок на стіні, щоб відкрити таємне сховище з ліками. Не гаючи часу я дістала з-під ліжка рюкзак та стала наповнювати його всім підряд. — Вам зовсім не завозять медикаменти?

— Їх не вистачає на ту кількість хворих, яка зараз знаходиться за куполом. І якщо вже я тут, то варто взяти якомога більше. Ти так не гадаєш? — вперлась у нього поглядом.

Елайв мовчки опустив мою руку з сумкою вниз, та обережно поклав її на підлогу. Ми дивилися один на одного та не могли відвести погляду. Я бачила, наскільки він прагнув обійняти мене та притулити до себе. Торкнутися губами мого волосся. Мого обличчя. Але... Це було б жорстоко по відношенню до Хейл, навіть після всіх сказаних нею слів. Тому варто було йому зробити крок назустріч, як я нервово відступила назад до вікна, аж поки не вперлась спиною у підвіконня.

— Що ти робиш, Лін...? — прошепотів він, впираючись лобом в моє плече та спираючись руками по обидва боки від моїх стегон. — У нас не так багато часу... Я жахливо скучив за тобою і жахливо хочу обійняти тебе.

— Це не закінчиться нічим хорошим, Харте.

— Не думаєш, що ми вже опинилися з тобою на самому дні? Вони вкотре  відібрали тебе у мене. І я вкотре намагаюся робити все аби повернути тебе. Аби ти могла жити в цьому божевільному світі, — ледь тримав себе у руках він, — Я роблю все! Але чому ж далі все стає лише гірше?

— ...тому що ти не можеш змінити весь світ, — нарешті зуміла вимовити те, чого й сама не могла визнати. — Ці люди занадто довго жили з думкою, що хвороби роблять людей божевільними. Й навіть ті громадяни, які самі зараз в шрамах — все ще щиро переконані в цьому та не усвідомлюють, що теж хворі. Світ не міняється за лічені секунди. На це потрібно десятки років.

— Ми обидва знаємо, що в нас їх немає.

— Тому ти маєш жити далі, — видихнула повітря й повільно відійшла від нього. Пальці обережно підняли з підлоги сумку і я накинула її на плечі, не обертаючись назад. — Хейл насправді в чомусь має рацію. Серед всіх цих сліпих людей — ти єдиний, хто бачить реальну картину світу та єдиний, хто має достатньо знань, аби її зрозуміти. А я — єдине, що може тебе знищити.  Тому, будь ласка, не роби заради мене дурниць. Я знаю, що ти завжди стоятимеш на моєму боці. Навіть якщо ми опинимось по різні боки куполу.