Розділ №33. Ідеальний світ

Високі черевики крокували по вологій землі на краю території Дарксоулу. Я дивилася на чорне небо, на шматки скла, які висіли прямісінько над моєю головою й думала про те, що цей світ вже ніколи не стане таким яким був. Ці уламки ніколи вже не зможуть зібрати знову. На виготовлення нових блоків піде багато часу. Їм простіше буде вже зробити опорну стіну, ніж відбудовувати край купола. І це стосувалося не лише його. Знищити хворих жителів теж було значно простіше ніж лікувати та потім розбирати наслідки.

Повітря Дарксоула важко пробиралося в легені, віддаючись запахом прілого листя та озону. Вулиці під ногами перетворилися на болото. Сильний вітер розносив осіннє листя з дерев все далі, ніби намагаючись пробратися під купол. Десь позаду чулися важкі кроки Коверта. Він незадоволено йшов за мною та періодично кидав  рідкісні фрази в повітря. 

— Тобі зовсім не холодно? — запитав він, ховаючи долоні в кишені. З рота виривалася волога пара, натякаючи мені, що на вулиці зовсім похолодало. 

— Я не відчуваю ні холоду, ні тепла, — відповіла йому,  дивлячись на велетенську стіну попереду. Аж не віриться, що її збудували за лічені дні тут. Як і не віриться, що я могла проґавити її. 

— Тому ти одягнула ту... — він зам’явся, ніби боявся вимовити.

— Термошкіру, — закінчила я замість нього. — Так. Інакше можу не помітити, коли стане занадто холодно, й зловлю запалення легень. Або перегріюсь на сонці й знепритомнію. Перераховувати наслідки можна до ранку.

— Це твій батько винайшов її...? Щоб ти вижила? — у його голосі відчувалося щось схоже на подив. Або ж мені просто здалося. Тому я зупинилася впевнитись, чи ми дійсно говоримо про це. — Я ніколи не бачив нічого подібного. Не схоже, що її видають всім підряд. 

— Не думаю, що тобі варто знати це, — промовила я рівним тоном. — Зрештою, нас нічого, крім Елон, не об’єднує. Ти цілком можеш мене вбити зараз, і я навіть не помічу цього. Я розповіла про все це тобі тільки для того, щоб мати змогу допомогти Елон. Не більше, не менше.

— Цілком справедливо, дівчинко, — сказав він та махнув рукою в сторону, перш ніж ми продовжили шлях. 

Я не знаю, скільки нам довелося йти. Хвилини злиплися між собою ніби підошва моїх черевиків з брудом. Стіна, яка відгороджувала Дарксоул від решти світу, тягнулася нескінченно. Її поверхня блищала від вологи. Холодна, металева, без жодної тріщини. Така ж мертва й бездушна, як я. Така ж стійка та незламна, що ніхто не здогадався б ніби десь там знизу міг виявитися отвір. 

— Тобі сюди, — сказав він, озираючись по сторонах. Але перейматися не було про що. Дарксоул все ще вкривала темрява й навіть світло по той бік купола аж ніяк не рятувало ситуацію. Було так темно, що я ледве бачила куди ступати. — Якщо нам пощастить, ловці ще не скоро йтимуть вздовж цієї вулички. Й ти зможеш безпечно дістатися до сховища з ліками. 

Чужа долоня перехопила моє плече, не даючи ступити ближче. Шквальний вітер зірвав з моєї голови капюшон, розпускаючи сиве волосся. Я мовчки перевела погляд на Коверта, шукаючи там хоч якесь розуміння чи співчуття, але помітила лишень страх. Невже за цей час він так сильно прив’язався до Елон, що тепер так турбувався за неї? 

— Якщо вони тебе впіймають... — обірвався на мить захриплий голос, не наважуючись продовжити. 

— Ліків у лайфлайнері вистачить ще на кілька днів, — спробувала його заспокоїти. — Але вони не впіймають мене. Ніхто не знає, що я йду на ту сторону окрім тебе.

— Навіть якщо так, а що нам робити потім…? — чоловік нервово переступив з ноги на ногу та зробив глибокий подих. — Ти не можеш мені гарантувати, що повернешся. А їй з кожним днем стає лише гірше. Що нам робити?

Засохлий листок впав під ноги. Я слухала Коверта та не могла дібрати слів.  Я не знала, що буде з нами “потім” і чи буде воно у нас взагалі. В мене не було жодної гарантії, що я дістанусь до свого будинку непоміченою і що взагалі зможу повернутися. Навіть не було гарантії, що я не травмуюсь дорогою й не зникну раніше, ніж помічу це. Жодних. Гарантій. Жодних здогадок. Тому я розуміла до чого почав вести Коверт. Він хотів мати запасний план. Знати б ще який саме…? 

В Дарксоулі більше не залишилося лікарів, які б могли їй допомогти. Вивезти її під купол не дозволять, а змінних блоків не вистачить, щоб вилікувати її. Це було суцільне замкнуте коло без початку та кінця. 

— Якщо я не повернусь найближчим часом, — почала було я, не дивлячись йому в очі, — знайди Елайва Харта й скажи, що Елон хвора. Це лікар, який обстежував її разом зі мною. Він бачив її аналізи та зможе підібрати лікування. 

— Він знає, що ти хвора? — тихо запитав Коверт. На якусь мить мені захотілося відповісти чесно. Але правда — це розкіш, яку я давно не могла собі дозволити. 

— Ні, — прошепотіла я. — Але він єдиний, хто зможе врятувати її, якщо мене схоплять. І єдиний, хто цінує людське життя вище за систему та правила. 

— Добре, — сказав він нарешті, відвертаючись від мене та відступаючи на кілька кроків від огорожі.

Пальці нервово стиснули край шкіряної куртки, щоб не впиватися в шкіру. Стара звичка знову прокинулася в дурний момент і я спробувала абстрагуватися від свого ж божевілля. Опустилася на коліна та  пролізла крізь отвір, відчуваючи, як холод металу впивається у спину. З того боку стіни повітря здавалося іншим — сухішим, без присмаку озону. Штучні фільтри настільки добре очищали його, що в якусь мить мені навіть здалося, що купол відібрав у мене можливість дихати і я притулилась до скла, аби вирівняти подих. 

— Успіху тобі, дівчинко, — почулося ледь чутно за спиною. — Ти винна мені. Тому навіть не здумай дати себе схопити.

Від турботи Коверта на губах з’явилася істерична посмішка. Десь попереду розстилався другий полюс — місто, що давно перестало бути частиною мого світу. Його вулиці були ідеально чистими. З системи вентиляції поступало свіже повітря. В ідеальних будинках жили ідеальні люди. Вони слухали з планшетів ідеально спокійний голос Етерни й навіть не здогадувалися наскільки ця “ідеальність” була брехливою.