Розділ №32. Шрами на шкірі

Що за божевільне життя. Здавалося б, що більше немає куди падати, але воно все одно підкидає нові проблеми та хоче розтоптати тебе під ногами. Ніби ти взагалі не маєш права вдихати повітря. Ніби…якщо ти хоч чимось відрізняєшся, то не маєш права на існування. Й дивлячись в очі Коверта, який здивовано розглядав білі сліди на моїй руці, я лише впевнилась в цьому. Попри те, що він сам був хворим, прийняти чиюсь хворобу для нього теж було важко. І це при тому, що він бачив лише декілька з них. 

— Скільки їх там...? — здивовано прохрипів він, помічаючи сліди від голок. Мені хотілося б збрехати йому, що це все й далі вдавати з себе здорову людину, але в цих обставинах, певно, було б краще розставити все на свої місця. 

— Більше, ніж ти можеш собі уявити, — нарешті зізналася, опускаючи комір сорочки. Потім відсунула лямку, оголюючи плече зі слідами. Слідом, здійняла низ тканини угору, оголюючи величезні шрами на животі. Я навіть не могла згадати скільки разів Елайв зшивав мене разом з батьком. — І це лише те, що залишилося на шкірі.

— Це... після вибуху над Соулпейном...? — пошепки перепитав він. Невже совість замучила? Всі ці люди в Дарксоулі опинилися тут через нього. Невже він не був готовий до цього? 

— Я народилася з нечутливістю до болю, — спокійно стала пояснювати йому, поки його пальці нервово зминали складний ніж. — Тому я розумію хворих краще за будь-кого. І саме тому я просила тебе того дня зупинитися.

— Я не міг... — вичавив він з себе те, що я й так знала. — Я не міг зупинитися. В мене не було вибору.

Десь в глибині зародився сміх від його слів. “Не мав вибору”...? Йому залишилось чекати лічені дні й тоді б він просто жив далі в полюсі, ніби нічого не сталося. Але він сам обрав втекти. Сам обрав погрожувати мені та вчинити замах на Скара. Сам підірвав купол. Сам. Він все зробив сам. Але перекладав свою провину на інших…Втім… можливо воно й на краще. Можливо, отримавши свої шрами, люди стануть більш терпимими до чужих. 

Я не знаю, чому Коверт опинився тут. І як так сталося, що він настільки прив’язався до Елон, що навіть перестав мріяти про мою смерть. Можливо, в ньому прокинулося щось людське. Або ж вона нагадувала йому про дитину, яку він втратив через політику Конгресу. Але дивлячись на те, з яким болем цей чоловік дивився на її посиніле тіло, я усвідомлювала, що він ніколи не зашкодить їй. І не дасть нікому це зробити. 

— Твій лайфлайнер... — промовив він після довгої паузи, не зводячи з мене очей. — Він зможе вилікувати Елон?

— Ні, — нервово заплющила очі, намагаючись вирівняти дихання. — Він лише підтримуватиме її стан найближчим часом. Якщо в неї серцева недостатність — потрібні інші ліки. Але їх тут немає і їх сюди не завозять. Не кажучи вже про те, що постачання нових партій кожен раз затримуються все довше.

— Їх можна дістати? — запитав Коверт.

— Я зможу дістати їх, якщо повернусь в Соулпейн. 

— Ти несповна розуму? Дарксоул огороджено, — його голос став твердим. 

— Відколи…? — шоковано видихнула повітря. В голові не вкладалося.

— Днів десять тому цю частину міста відгородила скляною стіною, тому що мешканці Дарксоулу хотіли повернутися назад в місто. Але право на повернення матимуть лише ті, хто пройде обстеження після лікування тут. Його проводитимуть в Соулпейні. А до того моменту, якщо хвора людина покине Дарксоул, її визнають автоматично божевільною та піддадуть евтаназії, — розповідав Коверт останні новини, від яких всередині мене щось нестерпно похололо. — Якщо ти сунешся в місто, тебе впіймають. І зроблять із тебе бунтівницю. Ти навіть не уявляєш, скільки біженців уже піддали евтаназії. Вони навіть патрулі ловців пустили вздовж стіни. 

— Хочеш сказати, що Дарксоул зробили зоною відчуження…? — перепитала я, дивлячись просто в його очі. 

— Так, Ейлінг. Як тільки людина ступає сюди, вона вже не може вийти, — чужі слова віддавалися в грудях луною. На якусь мить мені навіть здалося, що я відчула біль всередині, але варто було зробити ще один подих, як цей фантомний біль зник й натомість поселився спокій. — Вони схоплять тебе  ще коло самої стіни. 

— Значить, я зроблю так, щоб мене не впіймали, — відрізала, шукаючи вихід з ситуації. 

Останні дні в Дарксоулі були перебої зі світлом й тому ми подали заявку, щоб техніки полагодили постачання. Якщо Коверт мав рацію і вони дійсно пустили патрулі ловців, то пробратися в темряві буде значно легше ніж намагатися це зробити при світлі. Але в мене не було жодної гарантії, що завтра будуть ті ж перебої… тому варто було б вже йти. 

Мої пальці стягнули зі стільця термошкіру та куртку. Я підійшла до вікна, намагаючись розгледіти хоч щось. Десь за склом виднілися  уламки світу. Палаючі неонові будинки,  уламки купола та мого розтрощеного життя. Тепер хоча б було зрозуміло, чому після того дня, Харт більше не повертався. Йому просто не дали можливості це зробити. 

— Ти зможеш мені показати дірку, через яку ви з Елон потрапили сюди? Не думаю, що ви йшли через парадний вхід,  — перевела погляд на Коверта. Без нього на дорогу туди й назад піде значно більше часу. Й не те щоб я йому особливо довіряла, але він був зацікавленим в ліках. — Мені потрібно, щоб ти мене провів до неї.

— Сьогодні…? — подивився він на мене ніби на божевільну. — А як же Елон? Ти хочеш залишити її одну в такому стані?

— Я залишу її з містером Вудом, — холодніше промовила та потягнулася до захисних рукавичок на столі. — Мені потрібно лише, щоб ти показав шлях. А далі повернешся до неї. 

— Ти зовсім втратила глузд…? — поставив він риторичне питання. — Вони тебе зловлять, навіть якщо я проведу тебе через купол. І що ти робитимеш потім?

— Шукатиму вихід, Коверте. Всіляко краще, ніж сидіти на місці та чекати поки ліки закінчаться та Елон помиратиме на моїх руках. Я не хочу цього бачити. 

Діалог миттєво обірвався, залишаючи після себе неприємний присмак. За вікном розливалася густа темрява. Я мовчки вийшла з кабінету та попрямувала вниз у пошуках Вуда. Напевно, це був найкращий вихід у цій ситуації, навіть якщо він мені не подобався. Я просто знайду дірку в системі охорони, проберусь до свого дому, візьму ліки та повернусь назад. Ніхто ні про що не дізнається.