Розділ №31. Я народилась такою

Мовчазна темрява накривала Дарксоул, стікаючись тінями поміж будинків. Я сиділа під величезним вікном, спираючись головою на прозору поверхню та дивилася на маленькі вогники. Вони жевріли то тут, то там, нагадуючи мені про те, скільки людей я за сьогодні врятувала і скільки ще доведеться рятувати. Навіть враховуючи те, що я пробула в цьому кабінеті зі світанку, їх все одно залишалося безліч. І на цю кількість хворих мене було замало. 

Чого вже там. Напевно, я лише зараз задумалась про те, що Етерна зовсім не планувала надсилати сюди лікарня, інакше б я тут була не одна. Вона планувала залишити їх тут та подивитися, хто виживе. А я лише з’явилася у правильний час та у правильному місці. Ось так просто. Якби ніхто не нажалівся на мене, у цих людей не було б нікого. 

Смішно, але за цим всім я навіть забула про термошкіру. Вона так і лежала в моїй кімнаті на зарядці, поки я не могла відвести погляду від своїх посинілих пальців. Схоже, температура на вулиці знову впала. Зранку з-за меж купола нанесло вітром жовте згоріле листя та купу бруду. Цієї ночі буде холодно. Й варто було б попіклуватися й про своє здоров’я, бо без мене ці люди не доживуть до весни.

Ноги повільно опустилися на підлогу, направляючись до виходу. Крок за кроком я здіймалася вище, на другий поверх, де тепер був мій дім. Маленька пошарпана кімнатка з чорними стінами. Варто було мені переступити її поріг, як втома накотила чорними плямами перед очима. Лайфлайнер неприємно загудів, подаючи під шкіру ліки. Дивно, що він лишень зараз почав це робити. 

Мої пальці потягнулися до термошкіри, як тьмяне світло з коридору пробралося по підлозі на стіну. Глухий удар у двері змусив різко повернутися на звук та завмерти від подиву. Десь там, в блакитному світлі, на коридорі, стояв чоловік  одягнений в стару потерту шкіру та величезний капюшон, який прикривав обличчя. На його руках лежала маленька дівчинка з білим, мов попіл, волоссям. З посинілими губами. Немов…мертва. 

— Елон…? — пошепки вирвалося з мене, щоб не розбудити її.  Я кинулась до неї, відбираючи у свої руки та обережно вкладаючи на старе ліжко. Вона виглядала зовсім погано. 

— Що з нею сталося? Звідки вона тут? — хрипнула я, навіть не дивлячись на чоловіка. Мої руки нервово оглядати зап’ястки там, де мав би бути лайфлайнер. Але його не було. Як і не було жодних слідів від уколів. 

— Вона останні дні майже не вставала з ліжка та спала, — почувся захриплий голос чоловіка. — А до того казала, що в грудях боляче.

— Чому ви не принесли її відразу до мене?! — мій крик ударив у стіни так, що старі труби відгукнулися дзвоном. Я стягнула зі своєї руки лайфлайнер та швидко натягнула його поверх її руки, фіксуючи зверху своїми долонями, аби датчик щільно прилягав до шкіри. 

— Мама…? — ледь розтулилися її губи, перш ніж вона знову заснула. Її пульс  те й діло зривався на аритмію та шалено бився під кінчиками моїх пальців. Лайфлайнер неприємно гудів, діагностуючи зовсім погані показники. 

— Дістаньте зі столу катетер, швидко, — кинула в повітря, шукаючи сліди під поранення. Як вона тут опинилася…? Коли…? І як так сталося, що я її не бачила?

— Що ти робиш…? — надламався чужий голос, вирівнюючись знайомим тоном. Таким, знайомим, що я навіть обернулася до нього та злякано втупилась поглядом в обличчя Коверта. — Що ти з нею робиш…?  І чому вона зве тебе своєю мамою? 

— Дай мені клятий катетер, а потім роби все що хочеш, — нервово сковтнула загустілу слину. — Їй треба ліки. Прямо зараз.

— І як же ти зібралася їх колоти катетером…? — тихо перепитав він, хапаючи зі столу пачку. 

— …в моєму лайфлайнері вживлені ліки. Базовий набір, який може підтримувати її життя найближчим часом. Але він розрахований на дорослу людину та має підключатися через катетер. Тому дай мені його, будь ласка, та допоможи зафіксувати його на її руці, — намагалася пояснити те, що робила. 

На диво, Коверт більше нічого не питав. Просто розірвав пачку та дістав з неї катетер, вдивляючись в мої рухи своїми божевільними очима. Він швидко стягнув з себе пов’язку та допоміг зафіксувати лайфлайнер, поки я судомно слухала її пульс. 

— Яка… дивна картина, — зауважив він, відходячи на декілька кроків. — Я думав, що вона марила, коли просила відвести до вас. 

— Звідки вона тут…? — спокійно промовила, здіймаючись на ноги та затуляючи собою її тіло. — Що відбувається, Коверте…?

— У Елон діагностували серцеву недостатність в дитячому будинку, — почав було він, поки я згадувала показники які бентежили Харта, та проклинала себе останніми словами.  — Її направили для евтаназії, але через те що я втрутився, магкар який її віз пошкодився. Вона вибігла з нього, щоб врятуватися і потрапила прямо в мої руки. А потім переконувала мене, що “мама” її врятує. 

— Як давно це сталося…? — запитала в нього надломленим голосом. — І як давно вона в такому стані.

— Ми в Дарксоулі вже декілька днів. Напевно, це єдине місце де не будуть шукати хворих, — холодно смикнув він куточком губ. — Вона зі вчорашнього дня спить та майже не рухається… Я не знаю, чому ця дівчинка свято вірила в тебе, але схоже, що вона знала більше за мене. Правда…? Не віриться, що донька Вейнса різко отримала емпатію працюючи з хворими. Особливо, враховуючи те, що на її руці зовсім інший наруч. Не для відстежування. Правда…?

— Його створювали для лікування, а не для… — запнулася, намагаючись перевести подих від нервів. 

— А не…? А не що? — Коверт нахилив голову, в його очах блиснула темна цікавість.

— …а не для евтаназії, — видихнула я, і погляд ковзнув на його руку. Наскільки б мені не хотілося вбити його за все те, що він зробив і наскільки змінив усе наше життя, я розуміла, що він все ж таки врятував Елон. Й останнє чим я могла йому віддячити — це залишити на його зап’ясті цю гидоту.  — Я не знаю, звідки ти взяв свій лафлайнер, але всередині всіх прототипів не позначених золотою лінією — капсула з Light Death.