Розділ №30. Мій особистий крематорій

Промерзлі стіни в Дарксоулі дихали холодом та вологою так, ніби ніч вичавила з них всю пам’ять про тепло. Всю ніч я провела в місцевому крематорії, спалюючи тіло Зандера, аби стерти сліди чужих злочинів та вшанувати пам’ять. Й поки воно горіло, мої пальці розбирали лайфлайнер Вуда та Сью, щоб дістати звідти капсули з “Light Death” та осмислити цей день.

Я ніколи не думала, що зможу відчувати дещо подібне. Мене роздирав на шматки біль. Переповнювало почуття провини. Затоплювала ненависть. Й всього цього було настільки багато, що  я навіть не розуміла навіщо сюди приїхала й навіщо все це робила. Навіщо рятувала всіх цих людей кожен проклятий день, якщо вони зрештою все одно помруть. Серце виривалося з грудної клітини. З очей періодично стікали сльози, а думки виривалися віршами. Й чим більше я відчувала, тим більше я писала:

“...я не можу про це не думати. Двадцять чотири на сім,

Я стріляю у себе ж кулями. Я заходжу ногами в свій дім,

І питаю, як довго я буду тут. Як ще довго в мені проживе,

Цей дурний циферблат між грудями. Як хтось знайде вже мертву мене,

І спитає чому ж так сталося. І чому стрілки стали у мить,

Коли все було добре, здавалося б. Коли навіть ніщо не болить,

Так щоб лізти на стіни, здаватися. Так чому ж моє серце горить,

Наче ду́мки взяли і зайнялися. Наче в мене є тільки мить,

І ні краплі ні долі, ні вибору. Наче в ребрах засів кволий крик,

І за терцію іскрами вирветься. Обпече цим віршем мій язик,

Та над пальцями полум'ям зірветься. Наче квола гаряча дуга,

Обмайне моє тіло, розшириться. І почується вибух чи два,

Від якого я зникну забутою. І залишиться лиш пустота,

Розмальована чорним, загублена. Нею й буде моє життя, 

Про яке хтось напише розгублено. Про безглузді думки серед стін,

Про які він не зможе не думати. Двадцять чотири на сім…”

Я не знаю скільки часу пішло на те, щоб тіло Зандера стало попелом. Не знаю скільки часу минуло перш ніж вивела на їхніх лайфлайнерах знак пульсу золотим інкером, який мені залишив Харт. Перш ніж опинилася на даху старого Дарксоулу  зі скляною вазою в руках. Важке небо висіло над уламками скла. Сірі хмари тягнулися над нами, пропускаючи крізь себе багряні промені. Вони торкалися скла в моїх руках та ловили сонячні зайчики.  Я стояла поряд із Вудом, і не могла відвести погляду — ні від нього, ні від попелу, ні від неба, що повільно дихало передсвітанковим вогнем. 

— Ти все зробила правильно, Ейлінг, — прозвучав майже нечутно хриплий голос. — Гадаю... його ніхто б не зміг врятувати.

Я не відповіла. Лише стиснула вазу так міцно, що пальці побіліли. За цей місяць Вуд став мені кимось рідним. Кимось хто нагадував мені батька та постійно переймався мною. Кимось, хто турбувався зі всіх у цьому проклятому місці та намагався оберігати кожного. 

— Я не лікар, — продовжив він, відводячи погляд у бік обрію, — але чув, що “Light Death” вбиває безболісно за кілька хвилин. Людина просто засинає й більше не прокидається. Насправді... це не найгірша смерть для Зандера.

— Чому ти так думаєш...? — зірвалися з моїх  губ тихі слова. Вуд на мить зам’явся, а потім сперся на металевий поручень й став розглядати свої долоні. 

— Останні роки він страждав від хронічного болю в суглобах, — наважився охоронець розповісти чужу історію. — Це завдавало стільки страждань, що він інколи опускав руки в крижану воду, щоб хоч якось знеболити зап’ястя. Тому... смерть стала для нього полегшенням. Якщо це можна так назвати. 

— Він не казав мені про це... — прошепотіла в порожнечу. 

— Не казав, — Вуд ледь посміхнувся куточками вуст. — Бо думав, що зможе повернутися додому. Але, як бачиш, повернення не передбачене.

— Тобі не здається, — почала було говорити, відчуваючи, як голос зривається, — що він мав право дожити час, який йому відведений? Просто... Пити ліки, робити свою роботу. Бачитися з рідними. Гуляти під куполом без страху, що його стратять через те, чого він навіть не обирав?

— Це було б чудово, Ейлінг, — нарешті сказав він, перш ніж опустити очі. Його пальці нервово ковзали по рукаві старої, потертої куртки. — Але я не вірю, що одного дня все це стане реальністю. Принаймні... не думаю, що я доживу до того часу.

Промені сонця торкнулися мого обличчя, перетворюючи тіні під очима на глибокі шрами.Тут, на горі вітер був значно сильнішим й здавалося, ніби він хоче розвіяти кожен міліметр мого тіла разом із Зандером. Мої пальці обережно перехопили вазу й стали розсипати попіл понад Дарксоулом. То тут, то там зі своїх боксів виходили жителі, навіть не підозрюючи, що хтось помер. Вони безтурботно шукати шлях до своєї тимчасової роботи, ступали вздовж калюж й не знали, що під їхніми ногами за мить опиниться той, кого вони бачили ще вчора. 

— Ходімо, Вуд… Сьогодні в нас буде багато роботи, — вичавила з себе, тільки б не бачити як зникають в повітрі останні шматочки попелу. — Поки ми були в крематорії, я витягнула капсули з кількох десятків лайфлайнерів на складі та позначила їх золотим символом. Таким самим, як у вас. Нам потрібно найближчим часом замінити наруччі кожному жителю. 

— Якщо ми скажемо їм про капсули — підніметься паніка, — зауважив Вуд, спускаючись зі мною сходинками. — Вони й так непокояться про майбутнє. Я не думаю, що нам варто казати про це.

— Тоді ми скажемо їм коли вже замінимо. Але…на це піде декілька днів. Нас двоє, а їх сотні. 

— А що потім…? — запнувся він на мить та став на останній сходинці. — Якщо Конгрес вирішив нас знищити, вони все одно це зроблять. Ви ж розумієте…?

— Вони зможуть знищити мене або  ж вас. Але вони не зможуть знищити половину купола, — спробувала донести йому свою думку. — Я впевнена, що Коверт не зупиниться на цьому й доведе все до кінця.