Розділ №29. Моя душа більше не плаче

Минув майже місяць з того часу, як Харт поїхав із Дарксоулу. Місяць, як я розчинилася між розірваними ранами, сухим кашлем та запахом ліків, що в’їдався в шкіру так глибоко, що навіть дощ уже не міг його змити. Місяць, як моє життя перетворилося на суцільний потік болю, крові та попелу від роботи місцевого крематорію. І я досі не могла повірити, що опинилася тут і що вже стільки часу рятувала цих людей.

Харт мав рацію. У цих людей була лише я. Жодних лікарів так і не відправили на допомогу. Нас просто ізолювали на краю розтрощеного полюса, який навіть не намагалися відновити. Й скільки б я не старалася вийти на зв’язок з Хартом чи іншими людьми із минулого — мені це ніяк не вдавалося. Зв’язку майже не було. Світло працювало погано, з перебоями. Медикаменти привозили раз в тиждень і відразу ж їхали назад. А я… Я перетворилася на лайфлайнер для Дарксоулу. Стала пристроєм, який моніторив чужі хвороби день та ніч, вводив потрібні ліки та періодично лежав на ліжку для підзарядки. 

В цьому місці ніколи не було однотонного затишку, як під куполом. Тут були чорні немов чорнила ночі. Були палючі нестерпні дні, коли прямі сонячні промені обпалювали шкіру та залишали на ній червоні плями. Були метвернно тихі вечори та гучні світанки. Мене кликали вдень, мене будили опівночі та змушувати підійматися, навіть коли я хотіла просто розчинитися в цьому блакитному світлі. І якби не Вуд, із трясучими руками та не моя клята хвороба, що тримала мене напівживою, я б давно зірвалася. Але поки що я була жива. Я вела карти пацієнтів. Я складала графіки на завтра. Я писала вірші на старому планшеті й свято вірила, що це божевілля колись милостиво доб’є мене.  

Сьогодні видався мало приємний день. Моя термошкіра розрядилася вщент, тому довелося поставити її на зарядку, поки я сама куталась в ковдру й писала черговий вірш, щоб якось тримати свої думки в голові. Після зникнення Скара мені здавалося, що він ще з’явиться в моєму житті. Ще дасть якось про себе знати, але ні. Він зник так само як зникали залишки ліків у Дарксоулі. Раптово. Миттєво. І безслідно. Так само як і Харт. Й напевно тому я вже не боялась втратити хоча б щось.

“Моя душа більше не плаче, і більше не хоче сліз. 

Тримає духовний захист, тримає уламки гільз. 

Шукає між ребрами пам'ять, десь там, де ти був лише сном. 

Старається швидко зловити той стомлений чорний тромб. 

Відбиток старих емоцій, котрі відчувала в той час. 

Кохання буває різним. Шкода, що цей світ не для нас. 

Шкода, що я більше не плачу. Так смішно, але це життя. 

Воно розриває душу, знов спалює всі почуття. 

А потім лиш пише відмітку, що ти відторгаєш себе ж. 

Моя величезна удача, немає в хворобах меж. 

Один на мільйон? Так багато. Мій шанс був один на мільярд. 

Моя душа більше не плаче, бо вже не боїться втрат…”

Світло раптово пробралося поміж моїх зіниць. Десь там, у прочинених дверях стояв зляканий Вуд та задихано хапався долонею за серце. 

— Я не хотів вас будити, але... — зайшовся чоловік хриплим кашлем.  — Зандер випадково пошкодив лайфлайнер і звалився на підлогу. З його зап’ястка виступила кров, ніби він вколовся чимось.

— Вколовся...? — вирвалося з мене, обпалюючи горло.

Не минуло й кількох хвилин, як я бігла сходинками слідом за Вудом зі своєю мобільною аптечкою. На першому поверсі стояв густий запах озону та пилюки. Сьогодні весь день лив дощ й мені здавалося ніби він одного дня нас затопить. На брудній підлозі лежав Зандерс — блідий настільки, що його обличчя зливалося зі стіною. Коло нього бідкалась стара Сью  — дружина Вуда, яка рушила за ним в це забуте місце. 

Напевно, перше, що кинулося мені в очі — голка лайфлайнера. На відміну від тієї, що була в моєму, ця аж ніяк не гнулася. Вона лишень криво стирчала з викривленого наручника. Мої пальці обережно натиснули на маленький отвір з якого вона висунулась і з неї виступила блакитна рідина. 

— Неси адреналін! Швидко! —  крикнула старій Сью, поки сама мерщій склала руки в ключ та стала натискати на грудну клітину, хоча й знала, що це скоріш за все не врятує Зандера.

“Light Death” працювала так, що навіть від маленької дози серце сповільнювало темп, аж поки й зовсім не зупинялося. Це відбувалося за ліченні хвилини, які Вуд витратив на те, щоб покликати мене  і я витратила на те, щоб зрозуміти ситуацію. Поштовхи під моїми пальцями майже не відчувалися. Губи чоловіка посиніли й стали схожими на стіну. Він не дихав уже тоді, як я прийшла, але я немов заведена лялька продовжувала тиснути на його ребра, ніяк не спроможна зупинитися. 

— Ось, Ейлінг! — повернувся Вуд, падаючи до моїх ніг та відразу ж замовкаючи. З його рук випала ампула та покотилася підлогою. 

Він дивився на мене немов на чудовисько, поки я своїми руками ламала ребра мертвій людині. Ламала свої пальці  об його груди та ламала себе. Кожен поштовх віддавався плямами в очах та гудінням лайфлайнера на моєму зап’ястку. Сльози затуляли мені вид на посиніле тіло. Стікали по щоках та розбивалися об чужі понівечені груди.

— Він... не дихає, дівчинко... — Вуд опустився на коліна поряд зі мною та обережно торкнувся плеча. Його плечі здригалися разом зі скупими сльозами. Сиве волосся прилипло до зморщеного обличчя, а він продовжував мене заспокоювати ніби маленьку дитину. — Годі, люба… Годі…

За нашими спинами зайшлась сльозами стара Сью, захлинаючись повітрям. Я слухала чужий розпач та не могла відвести погляду від свого. Маленька блакитна крапля все ще звисала з вістря непомітної голки. Ось як вони хотіли це зробити? Відправити всіх хворих в Дарксоул, вдаючи, що лікування от-от закінчиться й все повернеться на свої місця. Вчепити на всіх ці наруччі, які після одного натиску кнопки вб'ють кожного хворого громадянина один за одним. Зітруть з лиця земля кожен шрам та кожну хворобу.