Розділ №27. Чужий порятунок

Схід сонця. Я ніколи не звертала на нього свою увагу, аж поки не побачила його ось так — наживо. Після того як Коверт знищив цю частину купола, техніки почали посилювати каркас, щоб він зовсім не обвалився. Але  зараз, розглядаючи багряне сонце крізь вікно магкару разом з Хартом, я не могла змусити себе кліпнути. Було настільки приголомшливо гарно, що мені здавалося ніби я здатна відчути його тепло на своїй шкірі. Здатна знову відчувати. 

— Не забувай відводити погляд, Лі, — тихо промовив чоловік, опускаючи долоню поверх моєї. — Декілька хвилин нічого не змінять, але…

— Радіація та випалення сітківки, — закінчила за нього фразу, яку мені сотні разів повторював колись батько. — Я все це пам’ятаю, Харте. Мені вже давно не шістнадцять років. Не потрібно мене лікувати. Я сама вилікую кого завгодно. 

— Не сприймай це так, — спокійно зауважив він, зупиняючись коло невеличкої будівлі з написом “Дарксоул”. Він сильніше стиснув мою руку, перш ніж переплести наші пальці. — Я не бачу в тобі безпомічну дитину, якій потрібно нагадувати сто разів на день щось зробити. 

— Тоді якою ти мене бачиш…? — голос надламався, обриваючись хрипом. Я перевела на нього погляд, щиро шкодуючи, що не можу пробратися в його голову хоч на мить. Не можу прочитати його думки та побути на його місці, аби впевнитись в тому, що це не жалість та не старі борги перед батьком. 

— Я бачу тебе дорослою дівчиною, яка до божевілля красива та розумна. Якій не потрібно говорити про безпеку чи вчити її чомусь, бо вона сама все це знає.

— Тоді навіщо ти це робиш…? —  повернула до нього своє обличчя, помічаючи тріщини на його тонких губах. Я зловила себе на думці, що хотіла б дізнатися які вони на дотик. Як він відреагує, якщо я торкнусь їх. Але видно він теж помітив це, тому наблизився впритул. 

— Тому що хочу піклуватися про людину, яку люблю, — прозвучав глибокий голос коло мого вуха. Харт нахилився впритул, майже шепочучи на моє вухо. — Хочу одягати на тебе теплішу кофту. Хочу підбирати твоє волосся у хвіст, коли воно тобі заважає. Хочу обробляти твої рани та цілувати їх, коли ті заживуть. Хочу обіймати тебе, щоб ти ніколи не відчувала себе самотньою.

Золоті промені застигли в сталевих зіницях, затягуючи мене в пастку поки він продовжував перераховувати щось.  Цікаво, якби я народилася б іншою людиною, все склалося б інакше…? Ми змогли б бути щасливими? Змогли б спокійно блукати вуличками під скляним куполом, не зважаючи на інших? В голові знову гули дурні фрази і я ледь стримувалася, щоб не виводити їх пальцем на склі чи на планшеті, котрий лежав у сумці. Втім…Вони все одно проривалися назовні:

“Давай зустрінемось у іншому житті,

Й побудемо хоч трішечки не нами —

Інакшими щасливими людьми,

Які торкалися інакшого руками.

Які могли дозволити собі

Писати не про відчай із сльозами,

А про щасливі, тихі дні,

Та затишок під віями й губами.

Про пальці, що торкалися ключиць

І про солоні, тихі океани.

Давай зустрінемось інакшими людьми,

Що мали легші, менш жахливі шрами…”

Губи Харта застигли в небезпечній близькості коло моїх і коли вони мали б от-от зіштовхнутися — двері магкару раптово смикнулися й почувся стук. Десь там, у сонячному світлі показалося обличчя чоловіка років шістдесяти. Варто було мені відчинити двері, як він оглянув нас щасливим поглядом та ледь посміхнувся.

— Міс Вейнс…? — зірвалося з його губ. — Дуже радий вас бачити. Ви саме вчасно! Проходьте, я покажу вам робоче місце. А вас, містер Харт, очікують в першому корпусі.

Охоронець швидко розділив нас та повів у стіни Дарксоулу, швидко стираючи своєю балаканиною нав’язливі стрічки та ще нав’язливіші думки про губи Харта. Сказати, що я була здивована побаченим — нічого не сказати. На відміну від Соулпейна, ця будівля мало чим нагадувала лікарню. На першому поверсі хтось облаштував приймальний кабінет, трохи далі — операційна, а на другому поверсі під самим дахом — кімната в якій я мала жити. Екскурсія не зайняла багато часу. Всю наступну годину ми ходили з ним запиленими коридорами, мокрими доріжками між встановлених на швидку руку житлових боксів та оглядали територію.

 Разом зі мною в Дарксоул прибували нові громадяни, які так само як я дивилися на все це жахіття та намагалися якось пристосуватися до нових реалій. Вони сором’язливо ховали свої рани за одягом, вдаючи ніби й далі продовжували бути здоровими. Ніби все це лише незапланована відпустка й мине кілька днів і все повернеться на свої місця. Але видно містер Вуд мав тверезіші погляди, тому як тільки ми опинилися в моєму новому кабінеті запитав:

— Як довго ви пробудете в Дарксоулі? — ніяково став він терти кільце на пальці. — У нас багато хворих і мені потрібно знати в якому порядку направляти їх до вас… Зрозумійте правильно… Ситуація доволі…Важка. 

— Я залишусь із цими людьми. Аж доки вони не одужають,  — відповіла йому, відчуваючи, як мої пальці стиснули зі всіх сил ремінь сумки.

 — Ви впевнені…? — недовірливо перепитав містер Вуд, гадаючи, що я переоцінюю свої можливості. Але правда була інакшою. Харт приїхав сюди буквально на один день, щоб показати принцип встановлення лайфлайнерів. А от все інше мала налагодити я. — Їх…десятки…

— Я бачила, містере Вуд. І я цілком усвідомлюю, що це лише ті громадяни, які приїхали сюди за вчорашній день. Я була в Соулпейні, коли купол підірвали й він посипався на людей, — спокійно промовила, залишаючи сумку на стільці та демонструючи чоловікові свіжий поріз на долоні. — Тому не переймайтеся за це. Я нікуди не зникну. 

— Це чудова новина! — зрадів було старий, а потім ніби отямився й відразу ж виправився. — Я хотів сказати, що ви наш порятунок, міс Вейнс. Тому ми зробимо все, аби ви почували себе в безпеці та спокої. Просто скажіть мені, і я все зроблю. Ви можете довіряти мені.