Розділ №25. Дай мені причину збожеволіти

Блискучі калюжі розливалися перед входом у Соулпейн. Вони були всіяні уламками скла та покривали більшість нинішніх вуличок. Той безпечний світ, в якому я жила весь цей час — дав тріщину разом з куполом та впав до моїх ніг як непотріб. Як всі, хто опинився тут. 

Більше не існувало лише здорових людей. Тепер існували й скалічені, які ховали свої рани ніби щось потворне. В якомусь сенсі так воно й було. Для системи, вони все ще залишалися дефектами, від яких варто позбуватися. Й хоч Етерна все ще вдавала, ніби нічого не змінилося, її сліпота не змінювала реальності. Й ці люди, які зараз масово одягали закритий одяг з довгим рукавом, були тому найкращим доказом. 

Напевно, тільки зараз я зрозуміла логіку Коверта. «Якщо ти не можеш побороти світ, в якому ти виключення — просто зроби це “виключення” нормою». Замість того щоб воювати наодинці проти системи, він почав змінювати її за допомогою інших. І як би міс Хелс не хотілося, але з часом він досягне цього… Зробить ці шматки скла під ногами — буденністю. 

Мої ноги повільно ступили до магкара, припаркованого неподалік від лікарні. Його двері плавно відчинилися, впускаючи мене всередину й повертаючи в минуле. Чомусь сьогодні бачити обличчя Харта було особливо боляче. Чи то через той розпач в його зіницях, чи то через спогади, коли він пішов з мого життя. Так само як сьогодні це зробив Скар. І якщо час дозволив мені хоч якось стерти образу на одного, то іншого я просто не могла ще забути. Та й не хотіла…

— Мені подзвонили з Першого Полюсу, — перервав чоловік мовчання, дивлячись на дорогу. Його пальці сильніше стиснулись на кермі, видаючи тривогу, яка накопичилась за весь цей день. — Сказали прибути на край купола в резервацію.  Для того щоб допомогти начепити на хворих завезені лайфлайнери та… нанести на них магнітними чорнилами тимчасове клеймо.

— Тимчасове? — тихо перепитала хриплим голосом. — Навіщо?

— Думаю, Етерна хоче виділити хворих та з часом зробити з них вигнанців. Якщо вони самі себе не зненавидять, то прогнуться під страхом в чужих очах, — зауважив чоловік. — Думаю, вона обрала саме  магнітні чорнила, тому що їх можна переміщувати по шкірі за допомогою спеціального пристрою. Щоб спочатку вдати лояльність до хворих, а потім стерти клеймо в обраних і знищити інших. 

— І де вона взяла їх…? — притулилася лобом до вікна, прикриваючи очі від мерехтіння придорожніх неонових ліхтарів. — Який псих придумав їх…?

— Це моя стара розробка, але я не думав, що її будуть використовувати в таких цілях… — ніяково мовив Харт, витримуючи паузу. Так, “нормальним” його точно не можна було назвати. — Це зовсім не те, чого мені хотілося...

— Тоді навіщо ти створив їх? — вирішила все ж таки перепитати, що робилося в його голові. — Чому...?

— Тому що хотів виконати свою обіцянку, — пальці на кермі побіліли від зусиль, з якими він стискав його. — Ти й сама чудово знаєш, що шрами неможливо повністю стерти зі шкіри. Але ти настільки сильно ненавиділа їх, що я хотів після нашої зустрічі замалювати тобі їх чимось гарним…

— Звучить не так вже й погано, як мені здавалося, — визнала, розглядаючи свою шкіру й уявляючи, як всі ці шрами під термошкірою перетворяться на візерунки. — В тебе буде гарна нагода втілити свої бажання в реальність. Чому тоді ти так хвилюєшся?

— Бо це не найприємніша процедура для звичайних людей, Лін… — він видихнув моє ім’я так, ніби ковтав скло. — Вона доволі болісна, як і будь-яке переміщення чорнил. Тому…

— Принаймні це робитимеш ти, а не хтось інший… — прошепотіла я, не знаючи, кого більше хотіла переконати: його чи себе. Машина плавно змінила смугу, поки я спазматично перебирала в голові думки. — Послухай, Харте, у всіх трьох полюсах не знайдеться жодного лікаря, який би настільки намагався не завдавати болю своїм пацієнтам, як ти. Тому тобі немає за що себе картати.  Це все одно хтось зробить. А так, в тебе буде змога переконатися, що вони страждатимуть якнайменше.

— Але я все одно ненавиджу себе за це, — холодно зауважив він, повертаючи до мого дому. Машина повільно зупинилася, залишаючи нас в тиші. Його лоб втомлено торкнувся керма й він сперся на нього руками, глибоко вдихаючи повітря. — Ненавиджу за те, що вніс цей винахід в базу й тепер його використовують для клеймування людей. Ненавиджу за те, що мій лайфлайнер, який мав тебе лікувати, тепер використовують як щось, що має викликати сором. Ненавиджу за те, що я послухав твого батька й залишив тебе в той день. Просто ненавиджу себе, Лін. Так сильно ненавиджу, що хочу битися головою в стіну.  

— А це щось змінить...? — мої пальці невагомо опустилися поверх його волосся та стали заспокійливо проводити по довжині. Щось всередині мене неприємно заворушилося і я зловила себе на думці, що не можу відвести погляду від його ртутних очей. — Ти можеш розбитися об найближчу стіну, але нічого не зміниться. Правда в тому, Харте, що хоч якісь зміни вносять лише живі люди. А твоя чи моя смерть — нічого не вирішить. Тому краще подумай про те, що ти можеш зробити живим. 

— Я мало що можу насправді, — зізнався чоловік, відриваючись від керма й пронизуючи мене наскрізь. Десь внизу загудів лайфлайнер, натякаючи мені, що варто було б себе тримати в руках, а то серце не сталеве. — Але є, певно, в мене  все ж таки є одне гарне вміння. 

— Яке? — спробувала вдати байдужість в голосі, й разом з тим намацати на зап'ясті лайфлайнер, щоб вимкнути його. 

Великі долоні миттєво перехопили мої пальці та переплели зі своїми. Харт повільно опустив їх та став наближатися якомога ближче до мене, аж поки не опинився перед самим носом. Я дивилася на нього, як те злякане дівчисько на операційному столі, прагнучи провести кінчиками пальців вздовж пухлих губ. Спробувати їх на смак. Згадати щось настільки невагоме та забуте, щоб знову відчути себе живою. Знову відчути хоч щось. Й мені вартувало добрячих зусиль витягнути руку та перестати кусати губи.