Розділ №23. В тобі немає нічого цінного

Ранок пробирався в грудну клітину чимось гострим. Подібно до скальпеля він розрізав мої груди якоюсь приреченістю та  невідворотністю. Те саме дурне відчуття, коли ти дивишся, як стікаєш кров'ю, але нічого не можеш із цим зробити. Навіть сказати про це не можеш. Лише дивишся на калюжу під босими ногами і повільно провалюєшся на глибину. Ось, що я відчувала, крокуючи на перев'язку до Скара.

Чорні гладенькі стіни не дозволяли схопитися за щось інше навіть поглядом. Я тонула в собі і в цьому житті, на відстані в кілька метрів від палати та свого рятувального кругу. Здавалося б,  варто переступити поріг і все стане на свої місця так, як ставало раніше. Так, як відбувалося кожного разу. Але щось не давало цього робити. Не давало спокійно увійти крізь двері. Тому я ще кілька хвилин стояла, торкаючись ручки, аж доки не опустила її та не зробила крок.

— Міс Хелс...? — здивовано протягнула, коли за порогом показався холодний погляд та хижа посмішка, замість рятівного кола. — Доброго ранку.

— Схоже, не для всіх, — байдуже відповіла вона та вперлася поглядом в мою перев'язану руку. В сірих очах промайнула така явна огида, що я рефлекторно зробила крок назад. — Навіть не думала, що ви теж підпадете під закон «Про здоров'я нації». Втім, воно й на краще. Їм теж треба хоч якийсь лікар, хоча б найближчий місяць.

— Кому...? — підозріло перепитала, жахаючись від своєї догадки.

— Тим, хто як і ти постраждав через божевілля. Думаю, воно і на краще, — знизала плечима голова Конгресу, ніби хотіла скинути з себе щось невагоме.— Здорові громадяни мають лікувати здорових, а хворі — хворих. Зрештою, лікар має бути ідеальним взірцем. Хто ж захоче лікуватися в хворого?

— Я... — почала було, але мені перебили.

— Ти — хвора, — мовила міс Хелс, спокійно погладивши комірець ідеально випрасованої блузки. — Ще й насолила комусь, якщо мені прийшла скарга, що в Соулпейні працює божевільна.  

Щось всередині мене зламалося, перехоплюючи подих уламками скла. Вони прорізали зсередини страхом та панікою. Хто міг повідомити про мене? Невже...це був Скар? Де він зараз? Чому його немає в палаті? Як багато вона знає? Тисячі запитань переповнювали мозок, відбираючи крихти витримки.

— Уявляєш? Донька головного біоінженера в Конгресі — божевільна! — розсміялася міс Хелс. — Навіть часу витрачати не хочеться на подібні скарги. Хотіла забрати сина і спокійно поїхати, але дивлюся на тебе і розумію, що заголовки «Донька головного біоінженера виявилася хворою», а ні краплі не кращі.

— До чого ви ведете...? — різкіше над хотілось би запитала в неї.

— Пропоную тобі якийсь час полікувати тих немічних за куполом, раз ти сама не повноцінна. Потім, коли їх стане значно менше, повернешся назад, через закон "Про реабілітацію цвіту нації", — хижий погляд зневажливо пройшовся по моїй пораненій руці. — Все одно, це значно краще ніж ходити з голкою на руці, котра може в будь-який момент зробити з твоїм тілом все що завгодно. То ж збирайся, я повідомлю про це містера Харта.

— Добре, — замовчала, тільки б не видати свою злість. — А де містер Хелс? Мені потрібно закапати йому очі.

— Проходить планову перевірку здоров'я перед випискою.

— Якою випискою..? — здивувалася, на мить витріщаючись на жінку перед собою. — Він ще хворий.

— Ти ж не думала, що він пробуде тут довго? — розсміялася Етерна, складаючи руки за спиною. Замовкнувши на кілька секунд, вона змірила мене жорстким поглядом і продовжила. —  Мій хлопчик не такий, як ти. Його шрами дуже скоро вилікують і він займатиметься далі своєю справою. Як воно і мало бути.

— Чим він краще за мене? — злетіло з губ швидше, ніж я встигнула закрити собі рота. Лізти в конфлікт з головою Конгресу було не меншим самогубством, ніж стрибнути з даху.

— Тим, що від нього залежатиме життя громадян нашого Полюсу.

— Але від мене теж буде залежати чуже життя, — знову вирвалося.

— Здорових громадян, — акцентувала вона й сунулася на вихід, обминаючи мене наче предмет інтер'єру. — В Полюсах живуть лише здорові. А ви лікуватимете тих, хто не нестиме ніякої користі своїм існуванням, а лише  шкодитиме психічному здоров'ю звичайних громадян. Хіба ви не знали, міс Вейнс? Навіть дивлячись на чужі рани, можна збожеволіти.

— Ці люди мають однакові права. Хіба вони не такі ж як ми?

— Вони не мають ніяких прав, дівчинко. Навіть на існування, — відрізала Етерна, на мить повертаючи до мене лице перед тим, як піти. — Тому радій, що досі жива. Якби ти не була донькою містера Вейнса і не лікувала Скара, то відправилася б за купол з таким же наручем як і всі. А так, радій, що житимеш, бо в тобі немає нічого цінного.

Двері в палату зачинилися, викликаючи в мене бажання стукнутися разом з ними об стіну. Злість переповнювала так сильно, що я вп'ялася нігтями в долоні, сама не помічаючи, що натисла надто сильно, аж доки місцями не виступила кров. Хотілося кинути щось на підлогу, вдарити кулаком в щось тверде, аж до хрусту кісток. Але щось не дало цього зробити і я лише заплющила очі, слухаючи своє дихання.

Подих. Стук серця. Удар. Удар. Удар. Ще один подих. Одне і те ж саме знову і знову, аж доки емоції не відступили, залишаючи лише холодні  чужі слова на повторі  в моїй голові.

Я мала радіти тому, що залишусь живою? Хіба інші поранені не будуть живими? Всі ці її слова впивалися голками в мозок та вишивали на мені клеймо. Так, я була хворою. Так, я була неповноцінною. Так, я була божевільною. Але я рятувала людей. Я лікувала їхні рани. Я повертала їх до життя. Хіба це не означало, що я була такою ж важливою, як і здорові люди?