Розділ №19. Апріорі — апостеріорі

Набридливий писк будильника діяв на нерви. Я не знаю в який момент, але сьогоднішній ранок раптово настав, змушуючи мене ліниво відірвати голову від плеча Скара та побачити щось вкрай незвичне. Гаряче червоне світло поступово згасло, залишаючи після себе  незвичний холодний сірий колір та дивний шум. Мої очі здійнялися вгору, на стіну напроти, і так і завмерли. Я обережно стала ближче і вдихнула повітря в груди.

За вікном йшов справжнісінький дощ — той самий, який раніше можна було  побачити лише на записах. Я дивилася крізь віконну раму та ловила себе на дурних думках. Якщо навіть дощ під куполом став цілком реальним, то можливо одного дня стануть нормальними і хворі люди? Приголомшливий світ, в якому б невиліковних людей не залишали доживати свої останні дні одних, а...робили б ці дні важливішими?

— Як гадаєш, ми колись зможемо стояти серед центральної площі, тримаючись за руки? — тихо промовила, не відриваючи погляду від величезних крапель, котрі вкривали скло. — Так, щоб увесь цей дурний світ не звинувачував нас у тому, чого ми не обирали для себе? Так, щоб наш одяг не приховував шрами, ніби щось жахливе?

— Я люблю твої шрами, Ейлінг, — відповів Скар, стаючи позаду і тендітно обіймаючи зі спини. М'які губи обережно опустилися на моє плече і залишили там поцілунок. — Мені немає справи до всього світу, аж доки він не намагається відібрати тебе у мене.

— А...

— А якщо спробує, то я його знищу, — перебив Скар, міцніше притуляючись і зариваючись у розпущене волосся.

— Я не це хотіла сказати, але ідея непогана. Я б із задоволенням подивилась би, як скляна пастка в головах людей розбивається вщент і змушує їх зрозуміти, що хворі громадяни нічим не відрізняються від них, — я на мить замовчала, а потім додала. — Деякі речі приходять до нас лише після власного досвіду.

— Ти про "апостеріорі"? — задумався Скар та поклав долоні поверх живота, забираючись під кофту. — Думаєш, що змогла б спокійно дивитися, як чужий світ ламається вщент і ріже невинних людей?

— Не думаю. Але якби це змінило устрій, я б принаймні спробувала б.

— Тоді пообіцяй мені не шкодувати тих, хто нічого не розуміє. Пообіцяй мені стояти на місці і дивитися, як вони усвідомлюють наскільки помилялися.

— Ти так говориш, ніби це колись станеться, — ледь посміхнулася і повернулася до чоловіка лицем. Пальці автоматично опустилися на його щоки і я провела по шраму. — Просто будь щасливим, добре? Зі мною чи без мене.

— Я не уявляю як зможу бути щасливим без тебе, Ейлінг. Я навіть не уявляю тепер, як зможу робити вигляд, що ми ніхто один для одного. Просто не зможу...

— Зможеш, Скаре.

— Не думаю, — він прошепотів мені в губи і став пронизувати поглядом. — Це надто важко.

— Тоді пообіцяй мені, якщо в тебе буде можливість повернутися до нормального життя, ти це зробиш. Тут, за Полюсом чи ще якимось чином — просто зроби це, добре? — мої губи поцілували його, перехоплюючи слова і змушуючи обіцяти. — Рано чи пізно ти виберешся звідси. І щоб це розуміти, мені не потрібно ніякого досвіду. Етерна не залишить тебе поза законом. Апріорі, це неможливо.

— Ейлінг... — прошепотів Скар у мої губи, ледь відчутно торкаючись їх своїми губами.

— Я прийму це за обіцянку, якщо ти поцілуєш мене, — мій язик пройшовся по краю блідуватих губ, вимагаючи згоди. Скар дивився на мене кілька секунд, вагаючись, а потім не стримався і поцілував.

Краплі дощу розбивалися об вікно. Я слухала, як вони стікали по Соулпейні і шкодувала, що я не могла так само легко розбитися об асфальт. Ця розмова  повернула мене до невідворотного усвідомлення, що Скару тут не місце. Зрештою, він все одно зникне з мого життя. Або ж я зникну з його. Це раптове  прозріння змусило мене закусити свою губу до крові та гірко посміхнутися. Проникливі очі вп'ялися в цей дитячий жест, ніби читаючи мої думки.

— Про що ти задумалася...? — тихо запитав він, стираючи великим пальцем кров з моїх губ.

— Мені потрібно йти на обхід. Там пацієнтам треба зробити перев'язки і перевірити чи всі цілі... — відповіла, намагаючись уникнути відповіді. — Повертайся до своєї палати. Тобі треба поспати.

— Ти шкодуєш...? — спитав Скар, відпускаючи мене зі своїх обіймів. Він зробив кілька кроків назад, даючи мені особистий простір. — Чи...думаєш, що я розповім про тебе...?

— Не шкодую, просто зрозуміла, що все те, що є між нами, не протримається довго, — видихнула повітря з легень. — Як не крути, все одно приїде нова перевірка і після перших же аналізів, вони зрозуміють, що я хвора.

— Я теж хворий, що з того?

— Я невиліковна. Ця хвороба не може бути набутою, вона вроджена. І це відразу підпадає під закон про евтаназію. — Лице Скара зблідло, нарешті розуміючи про що я йому казала. — Не думай про це надто сильно, добре? Ти нічого не зміниш. Просто повертайся в палату.

Мої ноги понесли мене до дверей і я...втекла. Втекла від запитань, від теорій, від спроб та пошуків рішень. Це був новий вид болю — нова приреченість. Вона відчувалася значно гостріше і викликала дивне тремтіння, через яке лайфлайнер неперервно гудів. Тому я вимкнула на ньому сповіщення і сховала в кишеню до кращих часів. Не вистачало ще, щоб у співробітників виникнули питання.

Направившись в кабінет Елайва, я намагалася викинути з голови лишні думки та якось втихомирити своє серце. Аж не вірилося, що я змогла забути про свою хворобу на такий довгий час. Що могла допустити навіть думку про спокійне життя зі Скаром.

Перед моїми очима проносилися чорні стіни Соулпейна, аж доки я не дійшла до знайомих дверей. Колись за ними я могла знайти батька, який завжди підтримував мене та змушував жити. Потягнувши за ручку, я хотіла було поговорити з єдиною людиною з минулого, яка могла мені хоч щось порадити. Але натомість застала те, чого не мала бачити.

Хейл сиділа на батьківському столі з перев'язаним передпліччям та цілувала Харта. Вона тримала його колючу щоку долонею і торкалася його так, як колись давно він торкався мене. Минуле стало затоплювати очі й я швидко зачинила за собою двері, аби не відчувати того тягучого відчуття над серцем.