Розділ №17. Я лише звичайна людина

Краплі дощу падали з неба на поранених. Вони омивали їхні рани холодною водою, змушуючи порізану шкіру потрохи синіти від втрати крові. Я дивилася на десятки людей, вкритих скляними уламками і не могла поворухнутися просто від одного усвідомлення, що якась частина з них не виживе. В Соулпейні було лише три штатних лікаря, які могли їм надати допомогу, а от самих поранених було... півсотні? Сотня? Надто багато. Більше, ніж можна врятувати.

А злива набирала сили. Вона проривалася крізь розтрощений купол та змивала кров зі шматків скла. Десь за моєю спиною шоковані громадяни розбігалися хто куди, тільки б не бачити цього місива. Тільки б не дивитися, як поранені, намагаючись вилізти з-під скла, ще більше різали себе та тих, хто виявився поруч з ними. Кожен їх рух завдавав лише більше шкоди. Я дивилася на це божевілля  й навіть не знала з чого почати.

Незвичний вітер увірвався під купол та став розвіювати волосся. Пасма били мене по лиці та лізли в очі, не даючи розгледіти оточуючих. Раптовий стогін змусив мене повернути лице до старого чоловіка, котрий лежав  поруч з моїми ногами. На його лиці застигла гримаса болі та страху. Ні. У мене не було ніякого права стояти і дивитися, як всі ці люди стікали кров'ю.

Зробивши глибокий подих я повернулася до стін Соулпейна та схопила ошелешеного Айрона за руку, змушуючи відірватися його від груди тіл посеред вулиці.

— Клич Елайва та Хейл, а потім неси з хлопцями вниз усі бинти які тільки зможеш дістати, — команда подіяла моментально і поки він біг за підтримкою, я повернулася лицем до вулиці.

То тут, то там чулися крики та плач. Люди, котрі раніше не хворіли, раптово опинилися в реальності, з якою не знали що робити. Вони вилазили з-під скляних крихт і намагалися дістати своїх знайомих. Витягнути з їх тіл шматки скла, але це робило лише гірше.  

— Не чіпай! — крикнула одному з чоловіків, котрий намагався витягнути величезний шматок скла з власного живота. — Якщо відкриється кровотеча, я не зможу тебе врятувати. Просто не рухайся.

— Допоможіть... — простгонав він, з кожною миттю блідіючи ще більше. Пухкі губи ледь помітно стали синіти і я закусила губу.

— Як тебе звати? — запитала, оглядаючи рану. Кров витікала повільно, але треба було зафіксувати скло, щоб воно не розрізало тканини ще більше.  

— Рейн, — мовив поранений, намагаючись тримати очі розплюшеними. — Мені не можна помирати... десь тут моя донька. Вона ціла?

— Якщо хочеш вижити, тримай це скло, щоб воно не рухалося. Я зараз повернуся! — проігнорувала питання. — Просто тримай його.

Здіймаючись з землі, я помітила Айронса, котрий ніс мені бинти, та інших охоронців, які  несли каталки на вулицю. Вони допомагали людям підвестися, розбирали уламки та тягнули всіх, хто хоч якось міг сам рухатися в Соулпейн.

Поки я фіксувала валиками скло і намагалася тримати Рейна у свідомості, мій погляд продовжував шукати  поранених. Я фіксувала шматки скла, які не можна було витягувати і передавала поранених охоронцям, котрі несли їх в операційну, щоб Харт їх шив. Увесь цей час я намагалася знайти дитину, якої тут не повинно було бути сьогодні. Маленька, налякана дівчинка — це не те, що можна було прогавити через неуважність.  Якщо вона мовчала...

— Ейлінг! Ти ціла? — почувся голос Скара, змушуючи мене відірватися від чергового постраждалого. Він підбіг до мене, хапаючи за плечі та дивлячись переляканими очима кудись вниз. — Ти вся порізана... Пішли, я перев'яжу твої руки.

— Я не можу, Скар. Тут надто багато поранених, — сказала, переводячи погляд на долоні. Вони дійсно були порізані, а я навіть не помітила цього.

— Тобі ж боляче. Як ти допомагатимеш їм, якщо тобі самій боляче?! — намагався донести до мене дуже слушну думку Скар. І я б його послухала, але...

— Я не відчуваю болю, — зізналася в тому, про що зможу пошкодувати пізніше. Він хотів щось ще сказати, певно думаючи, що я на адреналіні не відчуваю нічого, але я відразу ж перебила його. — Ніколи, Скар. Взагалі ніколи.

— Тобто...? — шоковано почав він.

— Я в нормі, — твердо вимовила, забираючи долоні та намагаючись не дивитися йому в лице. — Якщо хочеш допомогти — краще знайди маленьку дівчинку. Один з поранених сказав мені, що вона була тут з ним.. Але я не бачу жодної дитини... А тут ще море постраждалих...

— Я пошукаю. Але...— запнувся Скар, прагнучи щось сказати, але в останню мить затуляючи рота. — Будь обережнішою.

Мовчки хилитнувши головою я пішла далі робити свою роботу. Можливо пізніше це зізнання зіграє зі мною злий жарт, але мені не було чого втрачати. Завтра чи через тиждень — він би все одно дізнався, що я хвора. Зараз, принаймні, було не так боляче в цьому зізнаватися. Страх за інших людей перевищував власні переживання.

Наступні години злилися в суцільний потік бинтів, крові, дощу та знезаражувальних розчинів. Я ходила від тіла до тіла, перевіряла ознаки життя та йшла далі. Кожен мій крок віддавався важкістю та якоюсь приреченістю. Закривавлені лиця, пошматовані тіла, знекровлені пальці не покидали мене, навіть коли я заплющувала очі. Вони не зникали ні в реальності, ні в моїх думках. Кожну кляту хвилину, я повторювала собі, що я не всесильна і не можу всіх урятувати. Що я не винна в тому, що вони померли.

Весь цей час поруч зі мною ходив Скар та кликав до тих, хто виказував хоч якісь ознаки життя. Він на рівні з охоронцями допомагав переносити їх в Соулпейн. Інколи я ловила на собі його дивні погляди, але думати про це не було ніяких сил та й часу не було. Я просто дозволяла собі інколи дивитись на нього, щоб хоч якось перестати бачити мертвих незнайомців. Тому, помітивши як він зашпорхнувся на рівному місці, відразу ж кинулася до нього, щоб завмерти за кілька кроків.

На землі, серед мертвих тіл, виднілася маленька рука. Чорні металеві очі приречено вп'ялися в мене, змушуючи на мить зупинитися. Я повільно присіла до груди та спробувала відтягнути тіло величезного чоловіка в сторону. Але через наростаючу зливу, було важко.