Розділ №16. Минуле в минулому

Цікаво, скільки фізичного болю і страху може витримати наше серце? Чи є якась межа, коли ти усвідомлюєш, що твоя витримка добігає кінця і от-от лопне? Дивлячись з вікна свого кабінету на величезну чергу до входу в Соулпейн, я відчувала, що моя витримка лопнула. Лайфлайнер постійно гудів через високий пульс, показники божеволіли, а я ніяк не могла відірватися поглядом  від цього натовпу.

Люди приходили до Соулпейна великими групами у відведений для них час. Вони проходили медогляд, здавали аналізи, відразу отримували заключення та поверталися до своїх будинків, очікуючи результати. Цьому не було ні кінця, ні краю. Один суцільний потік громадян в однаковому одязі.

В якомусь сенсі, мені повезло дивитися на них згори, а не бути там, внизу. Для представників лікарні відвели завтрашній ранок, певно в надії, що лікарі помітили б за собою якісь хвороби й самі. Перевірка точно не допускала думки, що серед нашого штату можуть бути хворі люди. Здавалося, ніби наша  присутність в списках була більше для видимості. Шкода, що ця сама "видимість" взагалі існувала.

Двері кабінету раптово відчинилися, вириваючи мене із своїх думок. В кімнату зайшла насуплена Хейл та сперлась на край столу. Вона протягнула мені енергетичний напій та відпила зі свого стакану кілька ковтків.

— Як ніч пройшла? — запитала вона, задумливо дивлячись на підлогу. Тонкі пальці ледь помітно потирали кістяшки, видаючи хвилювання. Певно сьогоднішній день нервував не лише мене.

— Все спокійно, — мовила, згадуючи як прокинулася зранку поруч зі Скаром. Добре, що він ще спав, коли я йшла і ніхто не помітив моєї божевільної поведінки. — Тебе щось непокоїть?

— Так помітно? — сумно посміхнулася вона, відставляючи стакан в сторону. — Мені подобається містер Харт. Дійсно подобається, Лін. Але...

— Що...? — ніяково запитала, сідаючи поруч і відпиваючи каву, аби не сказати лишнього. Зізнання Хейл неприємно пробіглося шкірою, віддаючись старими почуттями.

— Можна особисте питання, Ейлінг? — перевела вона на мене свій погляд. — Що між вами двома відбувається?

— Ти про що, Хейл...?

— Я постійно бачу вас разом. І хоч це я асистую йому на операціях, я допомагаю з пацієнтами, але...він все одно постійно говорить про тебе, — говорила вона те, від чого мої нутрощі ще більше викручувало. — Я хочу знати, чи варто мені взагалі залишатися поруч з ним. Я не хочу бути третьою лишньою. Ти ж знаєш, я не з таких. Тому мені дійсно потрібно знати, що відбувається, Лін.

— Це важко пояснити... — ніяково почала, збираючись з думками. Останніми днями Елайва в моєму житті було надто багато. — Ми знайомі з ним ще з дитинства. Він був учнем мого батька й тому ми постійно перетиналися. Але потім він перейшов працювати в інший Полюс.

— Ти про нього тоді говорила на коридорі...? — холодно запитала вона, встаючи та роблячи кілька кроків до дверей. — Ти його досі любиш?

— Я не знаю, як це назвати, Хейл. І брехати тобі не хочу. Але що б не було між нами раніше, воно вже в минулому. Багато чого змінилося і багато чого зміниться ще. Минуле має залишатися в минулому, — намагалася пояснити їй, не вдаючись в подробиці. — Якщо у вас щось складеться, я буду рада. Йому потрібна буде людина, щоб жити далі. Я не ставатиму між вами.

— Ти впевнена, Ейлінг?

— Впевнена. Я знайшла людину, яка мене розуміє. З таким самим майбутнім. З такими ж поглядами. З такими ж... — запнулася, мало не згадавши про шрами. — Але з Хартом ми пов'язані роботою і багатьма роками спілкування. Ми не чужі люди. Це не можна просто викинути.

— Я не чекаю, що ви будете себе поводити, як чужі люди. Просто... я не впевнена, що він пішов далі.

— Просто будь поруч. Йому буде потрібна твоя підтримка.

— Ти так кажеш, ніби щось має статися, — сумно промовила Хейл, шукаючи відповіді в моїх очах.

— Ні, просто втомилася після нічної зміни. Зараз вже ітиму додому. Хочу поспати перед завтрашнім днем.

— Добре. Іди. А я повернуся до комісії ловців з Першого Полюсу. Там один з лікарів дорогою сюди був вимушений повернутися, то їм зараз не вистачає рук. Якраз чергова партія підійшла.

— Усе добре проходить? — запитала, відчуваючи дурне почуття тривоги.

— Так, все спокійно. Працівники тільки скаржились, що були проблеми з тунелями між куполами. Боялися, що спізняться.

— А що з ними сталося? Поламка?

— Та ні, у нашій частині Полюсу ж проводили ремонтні роботи вчора. Перевіряли купол, — хмикнула Хейл, роздивляючись через скло скляний бар'єр, який захищав нас від кліматичних змін в природі. — Працівники обновили систему безпеки, а вона взяла і заклинила зранку. Я і сама мало не спізнилася сьогодні.

— Дивно все це...

— Що поробиш, Ейлінг. Техніка не вічна. Рано чи пізно усе зламається, навіть ми з тобою, — Хейл безтурботно посміхнулася і пішла працювати, поки я намагалася співставити її слова з побоюваннями Скара.

Що, як це і була спроба влаштувати черговий інцидент? Відрізати від інших куполів Соулпейн та житлові квартали працівників, щоб ті не змогли потрапити в інші  куполи на роботу? Щоб стали всі інстанції і люди нарешті помітили, що все не так добре, як їм здавалося на перший погляд?

Думки стягувались в тугий джгут, не даючи зосередитись на реальності. Я дивилася з вікна, як десь недалеко переливалася від дощу поверхня куполу і не могла зрозуміти, що ж мене так непокоїло. Щоб хоч якось відволіктися від цього божевілля, я заплющила очі та спробувала уявити Скара. Його теплий погляд. М'які губи. Міцні обійми.  Від дурної уяви стало трохи легше.

Зібравши свої речі в сумку, я повільно вийшла з кабінету та пішла до виходу. Тьмяні коридори були переповнені людьми. Вони чекали своєї черги та нервово ходили кругами, щоб якось пришвидшити час. Серед всіх цих незнайомців показалося обличчя Айрона, викликаючи легку посмішку. Було приємно побачити хоч когось знайомого, серед цього натовпу. Помітивши мене, чоловік посміхнувся у відповідь.