Розділ №15. Ти робиш мене божевільною

Вечірній обхід сьогодні відбувся напрочуд швидко. Соулпейн спав, а з ним спали всі пацієнти, котрі знаходилися в ньому для лікування чи реабілітації. Єдиним місцем, де чомусь ще горіло світло, була палата Хелса. Вона знаходилась в кінці коридору. Там ніхто не ходив — лише медсестри інколи заходили в підсобне приміщення, щоб взяти змінений одяг. Тому мені було дивно, що хтось залишив там увімкненою лампу.

Підійшовши трохи ближче, я повільно опустила ручку, увійшла в кімнату та зупинилася. Скар, немовби по команді, повернувся на звук та розплющив очі. Сьогодні він виглядав напрочуд...живим? Бліда шкіра вже набула природнього, здорового відтінку. Довге волосся опускалися хвилями на плечі, а на лиці не було того відчаю та байдужості, як у перший день нашого знайомства.

— Ти прийшла, — тихо мовив чоловік та тепло посміхнувся. — Чув, що сьогодні ти виписала Елон. З нею дійсно все  добре?

— Їй там буде значно краще ніж тут, — відповіла, намагаючись не брехати і не вдаватися в подробиці. — Завтра вдень має приїхати комісія з Першого Полюсу, котра перевірятиме стан здоров'я основних органів управління. Я не хотіла, щоб вона залишалася тут довше, ніж потрібно.

— Бо вона... схожа на нас? — розуміюче запитав Хелс, сідаючи на ліжку та опускаючи ноги на підлогу. На сильних руках напружились м'язи і стали виднітися вени, приковуючи до себе мій погляд. — Я радий, що вона більше ніколи не потрапить сюди. Їй тут не місце. Вона надто жива для Соулпейна.

— А ти? — запитала, дивлячись, як він повільно встав на ноги та зробив невпевнені кроки у мій бік. — Ти не боїшся цієї перевірки? Я можу тебе зранку виписати, ще до їх приїзду.

— Навіщо це мені, Ейлінг? —  запитав він, серйозним тоном. — Я не хочу залишати тебе одну. Не зараз.

— Чому не зараз? — подивилася на його ледь знервоване лице. — Я маю про щось знати?

— Я сьогодні говорив з радником мами. В Третьому Полюсі зранку відбувся теракт. Хтось влаштував вибух біля лікарні, перед самим приїздом перевірки. Частина пацієнтів отримала поранення, але про це змовчали, бо...

— ...вони були хворими, — закінчила за нього думку. — Думаєш, хтось вирішить влаштувати подібний інцидент і тут?

— Думаю, варто чекати цього. Вони планомірно проводять акції в різних Полюсах. І я не знаю, як довго Етерні вдасться робити вигляд, що нічого не відбувається, — похитав головою чоловік, вдивляючись в моє лице. — Найгірше те, що вони навмисно намагаються зробити так, щоб було більше жертв.

— А коли ж іще може бути більше жертв, як не в день приїзду перевірки, коли величезний натовп державних посадовців прийде пройти обслідування, — задумливо протягнула, намагаючись усвідомити все це.

— Будь обачною, добре? Я не хочу, щоб з тобою щось сталося.

— Скар...ти не можеш мене захистити від усього, — промовила, додаючи подумки — "Особливо від мене самої ж".

— Не зможу, так. Але я спробую бути поруч, — відповів він, впираючись очима в мої очі.

— Ти бачиш мене? — запитала, помітивши, що він знову ніби слідкував своїм поглядом за мною. — Зір повернувся?

— Частково. Але я нарешті бачу твоє обличчя, хоч для цього й треба стояти в кроці від тебе.

— Ти тому встав з ліжка? — посміхнулася, дивуючись його бажанню побачити мене. — Міг дочекатися, коли б я сама підійшла.

— Міг, але я мені не терпілося, — по дитячому вимовив Скар, а потім моментально похмурнів та додав, — Чомусь здається, що варто лишень заплющити очі, і хтось тебе відбере у мене.

— Не відбере. Але очі все одно треба ще закапати на ніч.

— Закапаєш? — шкідливо посміхнувся Скар та сів на ліжко, очікуючи, поки я підійду.

— Ти і сам міг би це робити. Для цього не потрібно особливих умінь, — відмітила, підходячи ближче та дістаючи  пляшечку.

— Міг би, але тоді б у нас не було б так багато офіційних причин для зустрічі.

Скар повільно поклав долоні на мою талію та відкинув голову назад. Я дивилася в його блискучі очі, не в змозі відірвати погляду від лиця, в якихось двадцяти сантиметрах від мого. Пальці обережно стиснули шию, змушуючи його ще більше відкинути голову назад. Його довга шия напружились і на ній стали виднітися жили. Великий шрам вздовж скули більше не здавався настільки вагомим. Він ніби злився зі шкірою і перестав існувати. Я бачила перед собою лише магнетичне до божевілля лице.

Чорні металеві очі допитливо розглядали мене, аж доки не зупинилися на моїх губах. Я відчувала цей погляд майже фізично. Навіть коли закапувала йому очі й витирала сльози, що відразу ж виступили після процедури. Я відчувала його, навіть коли він стискав пальці на моїй талії від болю. Навіть, коли провів язиком по своїх губах, приковуючи до себе увагу. А потім, ніби помітивши, що я не можу відвести погляд, зробив це знову і закусив нижню губу зубами на кілька секунд.

Мої пальці обережно стиснули його шию, торкаючись проступаючих вен. До божевілля хотілося відчути його на своїй шкірі. Мене тягнуло до нього з кожною секундою ще більше. Аж доки в якийсь момент я не впіймала себе на думці, що майже торкаюсь його губ своїми, й не завмерла. Але він ніби відчув цю заминку і потягнув мене за талію міцними долонями, аж поки наші губи нарешті не торкнулися один одного.

Вперше в житті я відчула себе настільки залежною від людини. Скар ніжно торкався язиком тріщин на моїх губах і цілував їх. Повільно. М'яко. Лиш ненадовго відриваючись від мене, щоб вдихнути повітря. Він віддавав те, що відчував. Розповідав про це поцілунками, дотиками на межі ніжності та сили. Задимленим поглядом, який ні на мить не відривався від мене. Він був залежним. Втім, не більше за мене.

— Ти робиш мене божевільним, — прошепотів він на вухо і вперся лобом у моє плече, втискаючи обличчя в груди. Пальці повільно сповзли з моєї ключиці на зап'ястя та завмерли. — Настільки божевільним, що мені подобається бути хворим. Подобається відчувати тебе під своїми губами.