Розділ №13. А серце мало що вирішує

Глибина — ось, що я відчувала, у цей самий момент. Кожне слово, кожен невагомий погляд наскрізь, тягнув кудись настільки низько, що навколишні речі втрачали свій сенс. Я не могла змусити себе вдихнути повітря. Я не відчувала, твердої поверхні під своїми ногами. Лише дивилася у чорні бездонні зіниці і чула стук свого серця, поки Скар відривав свої губи від мого зап'ястя. Здавалося, якщо хоча б спробую видихнути повітря, мої легені просто розірвуться.

— Ейлінг...? — зірвалося тихо з блідих губ, змушуючи нарешті відірвати погляд. — Про що ти задумалась?

— Про те, що ти опускаєш мене на дно, — вирвалося перш ніж я встигла обдумати сказане. — Кудись настільки низько, що зникають всі думки та довколишні проблеми.

— Тобі... це подобається? — спитав Скар, підсовуючись трохи ближче. Його долоня невпевнено опустилася на моє зап'ястя та невагомо стиснула. Я не відчувала тепла від його шкіри, але здавалося, ніби воно розливалося вздовж вен.

— Подобається.  Бо все втрачає сенс, крім дотиків, — відповіла, заплющуючи очі та згадуючи скільки тисяч разів зав'язувала собі їх на ніч, щоб не бачити навіть відблисків. Щоб не розтирати уві сні їх до крові і не травмувати себе ж. — Інколи вся ця дурна відповідальність за чуже життя жахливо тисне. Хочеться втекти кудись настільки далеко, щоб ніхто мене не знав.

— Як я тебе розумію... — замовчав на декілька хвилин Скар, а потім продовжив. — Все своє свідоме життя з мене робили живу статую, яка мала бути ідеальною у всьому. Етерна розписувала кожен мій крок, кожен мій день та все моє майбутнє.

— А зараз...?

— А зараз я виявився бракованою книжкою, яку більше не можна продати. Ніхто не купить тираж із пошматованою обкладинкою, вирваними сторінками та вигорілими чорнилами, — задумливо протягнув чоловік. — Я не знаю, що ти такого побачила за цією палітуркою, якщо вирішила погортати її.

— Можливо, я подумала, що якщо книга в такому поганому стані, значить всередині є щось дуже цікаве. Знаєш? — на мить задумалася, намагаючись сформулювати свої думки. Потім зробила глибокий подих і стала пояснювати.  — Погані книги ніхто не чіпає. Вони лежать  на запилених полицях в ідеальному стані, аж доки їх не відправлять на утилізацію. А от в хороших — чудово видно, які сторінки читали найчастіше. Вони завжди затертіші, із загнутими краями, з плямами та надірваними нутрощами. Їх хочеться торкатися.

Раптовий стук в двері змусив мене відсахнутися від Скара та повернути лице на світло. Від яскравості, захотілося примружити очі. Почулися важкі кроки, відміряючи секунди до чогось невідворотного. В проході з'явився високий, худорлявий силует, який поступово наближався все ближче.

— Міс Вейнс? — запитав Елайв, заходячи в палату та здивовано вдивляючись у напівтемряву. — Добре, що я знайшов вас. Мені потрібно з вами проконсультуватися з приводу одного пацієнта. Це терміново.

— Добре, — здивовано промовила, намагаючись щось зрозуміти із дивного погляду Елайва. —  Містере Хелсе, я вечором повернусь до вас, ще раз закапати очі. Одужуйте.

— Дякую, міс Вейнс.

Холодний погляд Елайва слідкував за мною аж до самих дверей. Він не зводив його ні коли ми йшли коридорами, ні навіть коли ми зайшли у мій кабінет. І я ніяк не могла зрозуміти, що ж він означав. Але ще більше мене непокоїли його слова. Для чого Елу знадобилася моя консультація? Це не вкладалося в голові.

— Що сталося? — запитала, як тільки ми залишилися наодинці.

— Мені не подобаються аналізи Елон. У неї майже анемія. Ти дійсно хочеш її виписати? — запитав Елайв, показуючи мені результати. Гемоглобін дійсно був на межі нижньої норми.

— Вона пережила великий стрес. Погано їла. Думаю, тому такі результати. Якщо я залишу її, і вона побачить, що мене... — запнулася, роблячи глибокий вдих. — Її анемія погіршиться, Елайве. А я не хочу, щоб їй стало гірше.

— Хелсу ти теж не хочеш, щоб стало гірше? — холодно кинув фразу він та сперся на стіл. Під лікарським халатом напружились м'язи, видаючи його нерви. — Я можу йому хоч завтра вручити краплі та виписати звідси. Хочеш?

— До чого ти це, Харте? — стомлено заплющила очі. Його агресія на диво не дратувала, а більше виснажувала. — Я ніколи не хотіла завдавати болю людям. І ти це чудово знаєш.

— Я знаю цей твій погляд, Ейлінг. Колись давно ти дивилася на мене так само. Але...

— Але це не мало ніякого сенсу, Харт. Ти пішов, коли я найбільше потребувала тебе. І мені довелося самотужки тягнути себе на таке дно, де б я не могла навіть уві снах бачити тебе чи чути.

— Я міг би тобі все пояснити. З того часу стільки всього сталося...

— А що це змінить, Харт? Я просила тебе залишитись поруч, коли помирала на тому столі. Ти пообіцяв мені, що залишишся. Ти поцілував мене, реанімував і потім просто зник! — зірвалася. Пальці почали трястись і я стиснула їх в кулаки, щоб хоч якось вгамувати тремор. — Твої пояснення змінять всі ті дні, коли я випитувала в батька, чому ти не приходиш? Вони зітруть мою пам'ять? Вони принесуть мені полегшення?

— Я не можу змінити минулого.

— Ні, не можеш, — похитала головою. — Це надто важко, навіть для тебе.

— А для Хелса ні? — спокійно запитав Ел,  ніби чекаючи якоїсь відповіді.

— А у нас з ним немає спільного минулого, щоб він його змінював. І як ти знаєш, спільного майбутнього теж не буде — є лише доба чи дві. І якщо в цьому світі є людина, яка мене розуміє, то я хочу провести ці години з нею.

— Проведи їх зі мною, — здійнявся чоловік та став до мене впритул.

— Ти не розумієш, Харте... — посміхнулася, опускаючи очі вниз. — Я — хвора. Мало того, що я хвора, так я ще й порушила закон не один раз. І це ніяк не приховати. Але ти здоровий, і ніхто ніколи не зможе довести, що ти теж порушував закон.  

— І що з того, Ело?! — сердився Харт.

— Те, що я — приречена на смерть, а ти — можеш жити далі. Рятувати людей. Допомагати їм. А от Скар такий же хворий, як і я. І він зрештою опиниться на краю купола. Я не зламаю його життя, бо воно вже зламане.