Розділ №12. Я залишусь твоїм шрамом

Повільно йдучи від лабораторії, мені з кожним кроком ставало все більше сумно. Прощатися було надто рано, але це дурне відчуття невідворотного ніяк не давало спокою. Чомусь те, що в мене залишилось всього два пацієнти, ні краплі не приносило щастя. Навпаки — вони обидва змушували мене рахувати секунди, які у мене залишились.

В палаті Скара сьогодні було надто світло. Єдина медсестра на весь Соулпейн сьогодні була зайнята містером Лендом, якому нещодавно встановили кібернетичну руку. Тому сьогодні перев'язка Харта та всі інші побутові дрібниці, лежали цілком на моїх плечах. Можливо воно і на краще. Жахливо хотілося побути з кимось, хто б мене зрозумів. Хто б жив у тій же реальності, що і я. Увіткнутися маленькою дитиною в міцні груди та на кілька секунд відчути себе в безпеці та затишку. Але натомість я мовчки пройшла до вікон та опустила чорні ролети вниз, залишаючи зовсім трохи світла.

— Міс Вейнс? — тихо запитав чоловік, почувши, як я увійшла в кімнату. Здавалося, що варто було щось йому відповісти і він все зрозуміє. Без слів. — Ви одні?

— Так, я одна. Двері теж зачинені, можете бути собою, — мовила та підійшла до тумбочки за краплями для очей. — Сьогодні медсестра зайнята, тому я закапаю вам очі сама та швидко зроблю перев'язку.

— Ви поспішаєте...? — тихо промовив Скар та ліг на ліжко, аби мені було зручніше. Його чорні очі сьогодні дивились на мене зовсім інакше — слідкуючи за рухами.

— Ви мене бачите? — запитала очевидне та нахилилася ближче, аби роздивитися запалення. Пальці обхопили його щоки, аби він не рухав лицем. — Наскільки добре? Обома чи лише одним?

— Бачу обома, але дуже погано, — чоловік поклав долоню на мою шию та трохи натиснув на неї, щоб я опустила лице ще нижче, залишаючи між нами якихось двадцять сантиметрів. Тонкі пальці торкнулися моєї щоки. — Знаєте, це так несправедливо. Я бачу вас суцільною білою плямою на темному тлі.

— Чому несправедливо? — тихо запитала, намагаючтсь збагнути, що ж не так. — Я від народження маю білу шкіру, Скаре. І це не змінить хороший зір.

— Я хотів би вас побачити і запам'ятати кожну вашу рису обличчя, — відповів чоловік, розчаровано опускаючи долоні на ліжко. — Вчора вступив закон про перевірку здоров'я. Мене відправлять на край Купола, як тільки прийдуть результати аналізів. Втрата зору та заживаючі шрами — не привід лежати в лікарні. Скоріш за все, мене відправлять туди ще до того, як я зможу нормально бачити вас.

— Чому ви так думаєте? — поцікавилася. — Це я обираю, коли вас виписувати.

— Тому що той чоловік, який на мене напав, спробував зупинити кілька виробництв і мало не покалічив купу людей через поламки. Не схоже, що він прагне зупинитися, — серйозно відповів Хелс, потираючи шию. — Якби я був злочинцем, я б саботував приїзд перевірки з Першого Полюсу чимось серйозним. Вивів би з ладу дорожні лінії чи відімкнув би систему живлення лікарні. Це лише питання часу, коли його витівки принесуть нові жертви, а лікарів, як і палат —  одиниці.

— Схоже, ви багато про це думали.

— Так, всю ніч снилися кошмари. Я ніби знову опинився у тому місці, під склом. Кликав на допомогу, тягнув руки до людей, але у них не було лиць. Я не міг їх побачити...

— Тому ви так хотіли побачити моє обличчя?

— Так.  Я хотів би знати, як виглядає людина, котра стільки часу мене рятує від власних поганих думок. Хотів би бачити вас в тих кошмарах, замість дурних розмитих силуетів, — лице Скара здійнялося угору, оголюючи довгу бліду шию. Він задумався на кілька хвилин, а потім додав. — Знаю, що це звучить ніби божевілля… але… я ніяк не можу викинути з думок це дурне бажання. Відчуваю себе залежним...

— Я можу вас навчити "бачити" його, — зірвалося з губ, перш ніж я змогла добряче обдумати цю ідею. — Хочете?

В палаті зависла тиша. Сталеві чорні очі дивились крізь мене та намагалися збагнути те, через що я пізніше себе буду ще картати. Але я все одно робитиму це не довго, то хіба є різниця скільки законів я порушу? Здоровий глузд якось швидко втратив свій сенс.  Можливо через дефіцит часу, а можливо тому що у хворих людей в принципі немає нічого здорового — ні тіла, ні розуму.

— Хочу, — тихо промовив Скар, ледь помітно стискаючи пальцями простирадло.

— Тоді давайте спочатку розберемося з ліками, а потім вже...— обірвалося на моїх губах. Я не знала, як це назвати так, щоб звучало менш протизаконно. — Лягайте.

Хелс повільно опустився ще нижче по ліжку, роздивляючись стелю. Я мовчки дістала краплі та почала робити свою роботу. Цього разу, він не стискав мою руку, щоб відволіктися від болю. Ні. Здавалося, що він настільки був поглинутий своїми думками, що навіть не відчув, як ці пекучі краплі почали знезаражувати його зіниці. Лише потім, через кілька секунд після того, як сльози  почали стікати по гострих вилицях, він ніби повернувся в реальність та витер їх.

Я поклала пляшечку на тумбочку та взяла в долоні тюбик з маззю.

— Зніміть, будь ласка, футболку. Мені треба замастити ваші шрами, — попросила, сідаючи на край ліжка.

Чорні очі Скара дивилися крізь напівтемряву у мій бік. Він обережно здійнявся, сів до мене обличчям та повільно став знімати одяг.  Під чорною тканиною показалися декілька шрамів на ребрах та на грудях. Раніше, я не звертала на них увагу, але зараз, коли я мала торкнутися їх, ставало ніяково.  Ще більше було ніяково, коли я обережно торкнулася кінчиками пальців одного зі шрамів, а на блідій шкірі виступили сироти, відразу ж приковуючи до себе мою увагу.

— Вам холодно? — поцікавилася, здіймаючи очі вверх. В палатах мало бути тепло, але через кляту хворобу я не відчувала різниці.

— Ні, просто не звик, що мене хтось торкається, — поспіхом вимовив Скар, заплющуючи очі та ковтаючи слину. — Дивне відчуття.

— Не подобається?

— Вам чесно відповісти? — серйозно запитав чоловік, повертаючи обличчя в мій бік. Серце під моїми пальцями скажено билося, змушуючи прикусити губи, щоб змовчати. А попереду була ще спина. Певно він теж так подумав, тому й відповів сам.  — Думаю, не варто. Не хочу створювати вам лишні проблеми. Думаю, цього достатньо. Дякую.