Розділ №10. Пальці, що стискали серце

Чорний маленький записник яскраво контрастував із білою шкірою. Сторінка за сторінкою я гортала його, намагаючись зрозуміти думки Коверта, але все, що дійсно бачила на них — біль. Він проривався з кожною літерою, з кожним словом та з кожним реченням. Чим далі я читала, тим більше сльози змінювалися якимось прийняттям втрати та приреченістю. Коверт вигорав  віршами кожну сторінку свого життя, аж доки на останньому листку його думки не замінив малюнок скляного купола, котрий накривав центр Полюса, відрізаючи хворих людей від здорових. Він був настільки детальним, що здавалося, ніби містер Вейлінг довгий час дивився угору, щось шукаючи по той бік скла. Можливо це був його спосіб пережити біль.

Що, якщо Скар мав рацію і слова дійсно допомагали усвідомити свої почуття? Прийняти ситуацію та йти далі? Хотілося б і мені писати, аби забути своє минуле. Бо інколи здавалося, що я ніколи не зможу викинути це з голови. Щоб якось відірватися від поганих думок, я поклала блокнот на тумбочку та заплющила очі, намагаючись викинути лишні думки з голови. Пітьма затопила свідомість, відрізаючи мене від усього світу.

"Суцільна темрява огортала з усіх боків. Вона пробирала наскрізь, викликаючи панічний страх. Я дивилася на єдину світлу пляму в порожнечі — своє відображення у дзеркалі. Біла шкіра різко контрастувала з чорним тлом, але навіть вона мала дивний блакитний відтінок.

— Ейлінг, — кликав глибокий голос.

Міцні чоловічі руки раптово обійняли зі спини, викликаючи німий крик. Я дивилася на своє відображення і бачила лице Елайва над моїм плечем. Його пальці тримали скальпель і повільно розрізали мою грудну клітину. Вони проривали шкіру, торкалися кісток, аж доки не зупинилися. Метал впав у порожнечу. Я не могла відвести погляду від того, як він обережно заліз в щілину руками і став розкривати грудну клітину, відкриваючи шлях до серця. Воно шалено билося, кровоточило, рвалося з грудей.

— Ти маєш жити, Ейлінг. Що б не сталося, я змушу твоє серце битися, — шепотів голос мені у вухо.

Харт схопив мою шию, перекриваючи кисень, і опустив поруч своє лице. Його колючі губи торкалися шкіри, залишали червоні плями, вимагали покори. Я хотіла вирватися, але не могла нічого зробити. Все, що мені залишалося — беззвучно кричати у безодню та дивитися на своє відображення, аж поки у очах не потемніло..."

— Ейлінг! — кричав той самий голос мені на вухо, вириваючи зі сна. — Подивись на мене. Чуєш? Це я. Я поруч.

Сталеві сірі очі пробирали наскрізь що в кошмарах, що в реальності. Я дивилась на них і не могла відвести погляду. Мої жахи отримали нове лице. І тепер я навіть не знала, що було гірше — бачити, як Елайв іде з операційної, коли я благаю його врятувати мене, чи бачити, як він роздирає мої ребра. Ні те, ні те, не обіцяло мені нічого приємного.

— Пусти мене, — попросила захриплим голосом. Схоже, кричала я не лише в кошмарі. Горлянка жахливо пересохла.

— Тобі щось наснилося... — ніяково почав Харт, а потім запнувся та відсунувся, дивлячись у мої очі. — Я хотів допомогти тобі.  Ти...кричала моє ім'я.

— Воно і не дивно, — відвела погляд, тільки б не бачити його знову. Серце все ще страшенно калатало і мене трясло.

— Що я… що я робив у твоїх снах?

— Нічого приємного, Харт. Тому давай на цьому закінчимо нашу розмову. Я правда не можу дивитись на тебе, — похилитала головою, намагаючись викинути з думок своє розп'яте тіло. — Принаймні не зараз.

— Не дивись. Просто дозволь тебе обійняти, поки тобі не стане легше, — схвильовано промовив Елайв, а я лише зараз помітила, що він і сам був наляканий.

— Тебе самого трясе, не гірше мого. Це ти через мене так злякався чи щось сталося?

— Цієї ночі вступив у силу закон про обов'язкову перевірку здоров'я. Через два дні приїдуть ловці з Першого Полюсу, які братимуть кров на перевірку у всього населення, — голос Елайва надломився, як і мій світ. Я зу всієї сили прикусила губу, тільки б нічого не спитати. Тільки б не чути відповідь, яку і так знала. — Я не зможу підробити результати. Ніяк не зможу...

— Значить в мене залишилось два дні? — посміхнулася тільки б не почати калічити себе за звичкою. — Чортові два дні...? Ненавиджу... ненавиджу... ненавиджу!

— Тихіше, тихіше, Ейлінг, — міцні чоловічі руки обійняли мене, притискаючи до себе. Я стискала свої кулаки, від безсилля. Притискала їх до грудей, ніби це хоч щось могло змінити. — Будь ласка...будь ласка, Ейлінг... Я щось придумаю. Обов'язково придумаю...

Але я знала, що він нічого не зможе вдіяти. Закони на те і закони, що вони мають виконуватися. Їх не можна спалити, як листок паперу. Не можна  замалювати. Не можна не дотримуватися вічно. Рано чи пізно вони все одно доженуть мене, як би я не намагалася від них втекти.

Крім страху за своє власне життя, раптово прокинувся ще один страх — за чужу реакцію на мою смерть. Перед очима з'явилося лице Елон. Вона зовсім нещодавно втратила всіх рідних. Як вона сприйме те, що мене визнають божевільною? Як вона справиться з тим, що я зникну? Поки вона знаходиться в Соулпейні, я ніяк не зможу відгородити її від цього. А Скар? Його і самого відправлять на край Купола, як тільки він виздоровіє. Але...чи не штовхне моя смерть його на якісь дурниці? В ньому і так мало бажання жити.

А Харт...? Попри всю злість через те, що він мене залишив чотири роки тому, я бачила наскільки йому боляче зараз. Я відчувала це в його дотиках. Чула в його голосі. І не могла викинути це зі своєї голови. Цікаво, він знав, що так станеться? Він знав, що навіть якщо він залишився б того дня поруч зі мною — то втратив би мене через кілька років? Ти мав рацію, Елайве. Вперше за стільки часу я зрозуміла тебе. Кохати людину, яка приречена на смерть — все одно що вбивати себе самому.  

Від цієї думки стало легше дихати. Я завжди знала, що не проживу довго. То яка різниця, наскільки мало? Зробивши глибокий видих, я розплющила очі та подивилася на Харта. Хотілося так багато сказати, але… всі ці слова залишаться в його голові, як останні. Тому я знову прикусила губу і відступилась. Слова зривалися тихо, важко, застрягаючи в горлянці. Значно важче, ніж усвідомлення.