Розділ №9. Холодні руки, гарячі дотики

Напівтемрява огортала мій кабінет, ховаючи голе тіло навіть від мене самої. Було приємно не бачити за нею десятки білих рубців. В такі моменти, я могла забути, скільки сотень разів випадково ранила себе, навіть не усвідомлюючи того. Шкода, що всі ці сліди не можна було стерти так, щоб їх не було відчутно хоча б на дотик. Було б чудово забути своє минуле та почати жити так, ніби його взагалі не існувало.

Обережно склавши в сумку майку від термошкіри, я натягнула поверх запасну сорочку та новий халат. Добре, що я завжди залишала кілька комплектів змінного одягу в шафі. Останнім часом мені надто часто доводилося переодягатися на роботі. Шкода лишень, що моє тіло не могло тримати нормальну температуру, а пристосовувалося до навколишньої. Термошкіра хоч і допомагала регулювати теплообмін, але її було всього два комплекти, й в таких ситуаціях я ризикувала захворіти через переохолодження чи навпаки — перегрів.

Вийшовши на коридор, я зайшла в сестринську кімнату та взяла звідти комплект одягу для пацієнтів. Вони були у відкритому доступі і мені не довелося нікому нічого пояснювати. Соулпейн спав, як воно й мало бути. Пацієнти відпочивали у своїх палатах, поки на Другий Полюс опускалася темрява. Освітлення лікарні поступово перейшло на світлодіодні лампи блакитного кольору. Дивлячись на свої долоні у цьому відтінку мені завжди здавалося, що я мертва. Але в ньому принаймні було затишно.

Містер Хелс сидів на ліжку із заплющеними очима. Його голі груди виднілися з-під ковдри, на мить приковуючи до себе мою увагу. Почувши мої кроки він повернувся на звук та ледь помітно посміхнувся.

— Ви швидко, — мовив він та опустив ковдру нижче, ніби навмисно оголючи торс.

— З чого така впевненість, що це я повернулася, а не якась медсестра зайшла? — поцікавилася та підійшла ближче, натягуючи футболку на його голову.

— Ваші кроки. Ви завжди ходите так, ніби зібралися когось вбивати, — посміхнувся Скар, намагаючись на дотик знайти отвори для рук. Я повільно розправила край одягу, торкнулася передпліччя та допомогла просунути руку. — Та й навряд чи я комусь крім вас здався.

— Ніколи не задумувалась про те, як ходжу,  — промовила, дивлячись як він просунув другу руку та відкинувся на подушку. — Думаєте, я хочу вас вбити?

— Скоріше зцілити.

— Годі вам, Скаре. Ви тут саме для того, щоб вилікуватись. І будь-хто з нашого персоналу хоче, аби це сталося.

— А я не про рани, Ейлінг, — великі чорні очі перевели свій погляд у мій бік, ніби були здатні побачити мене. Ім'я незвично вдарило по вухам, змушуючи пропустити кілька поштовхів серця. — Ви...ви змушуєте мене думати про речі, які раніше мене зовсім не непокоїли, і це завдає мені болю.

— Скаре...я...

— Знаєте, це як з моїми ранами. Ви обробляли їх чимось їдким, щоб потім вони могли загоїтись. І зараз я відчуваю те ж саме. Ви лікуєте мене своїми словами. Своїми дотиками та собою.

— Думаєте слова здатні зцілювати людей...? — запитала, згадавши вірші Коверта. Не було схоже, що вірші допомогли йому пережити втрату. — Мені здається, що вони більше ранять.

— Вони ранять, якщо їх тримати в собі. Ви просто поступово з'їдаєте самі себе ж, коли не визнаєте свої емоції... — тихо промовив Скар, проводячи пальцями по краю ліжка, ніби шукаючи щось. — Ви єдина людина в Трьох Полюсах, з якою я можу вільно говорити.

— Лікарі зв'язані мовчанням, аж доки ви не почнете шкодити самі собі ж, — пояснювала лікарську етику та здоровий інстинкт самозбереження. — Ви можете поговорити  будь з ким. Це не обов'язково маю бути я.

— Але я хочу, щоб це були саме ви, Ейлінг, — задумався Скар та замовк, викликаючи дурну аритмію. Треба було швидше розібратися з лайфлайнером та провести діагностику. Схоже, моє серце хворе. — Знаєте, а ваше  ім'я зовсім не підходить вам.

— Чому це? — здивувалася, переводячи погляд назад на чоловіка.

— Більшість наших імен походять  зі старої мови. Ваше звучить як "Ailing Vеins"  —  "хворі вени", — пояснив Скар, змушуючи мене здивовано завмерти. — Воно зовсім вам не підходить. "Health" підійшло б значно краще.

— Ваше прізвище? — нервово розсміялася. — І що ж значить воно?

— "Здоров'я". "Хелс Вейнс" — непогано звучить, як гадаєте?

— Гадаю, що змінити можна лише прізвище. Але як би я не змінювала його, моє ім'я все одно залишиться Ейлінг, — “...і я все одно залишуся хворою”. — Деякі речі не можна змінити, як би ми не хотіли.

— Для “хворої”, ви надто здорово мислите.

— Так буває, — хмикнула та глянула на годинник. Робоча зміна закінчилася вже як десять хвилин. Варто було йти додому. — Лягайте, я закапаю вам очі та буду вже йти.

— Вже час...? — тихо запитав Скар, спустився нижче та відкинув голову назад, оголюючи довгу шию. Вкотре мене тягнуло до неї ніби магнітом. Хотілося доторкнутися пальцями вен на ній та відчути їх на дотик. — Ненавиджу ці краплі...

— Чому? Вони повертають вам зір.

— А ще печуть, наче спирт. Після них хочеться назавжди осліпнути, тільки б їх знову не капали.

— Так сильно болять?

— Жахливо.

— Тоді можете стискати мою руку, поки не перестануть пекти.

— Я можу ненароком зробити вам боляче.

— Повірте, не зробите, — розсміялася та дістала з тумбочки ліки. — Розплющіть очі.

Я обережно відкрутила ліки та перевернули пляшечку. Рука повільно опустилася на долоню Скара та легко стиснула її. Як тільки крапля впала у око, чоловік закусив бліді губи та переплів наші пальці так, що від тиску вони побіліли. Я дивилась, як інша крапля опускається в чорні очі та відчувала ніяковість. Ніколи не хотіла завдавати біль людям. Тим паче тим, які були чимось схожі на мене.

На колючих губах знову виступила кров. На блідій шиї показалися вени і мені захотілося провести по них пальцями, щоб відчути кожен шрам. Потім опуститися на ключиці та впадину між ними.  Щось було в тілі Скара таке, чого не було в моєму. Естетика? Попри шрами на лиці, він все ще залишався до божевілля красивим. Магнетичним. Світлим.