Розділ №8. Біль залишається болем

Тепле блакитне світло наповнювало коридори. Моя робоча зміна підходила до кінця і я хотіла спокійно розібратися з призначеннями, щоб вчасно піти додому. Сьогоднішній день приніс мені багато злості та спогадів. У Елон почалися кошмари через Коверта. Хейл вважала мене слабкою, хоч і сама не знала про це. А Харт знущався, говорячи вслух слова, які я колись хотіла почути. Смішно, але Соулпейн вперше за останні дні став викликати у мене відразу, коли мав би навпаки — затягувати старі рани та лікувати їх.

Постукавши в двері, я зайшла в палату Хелса та мовчки поставила пляшку з ліками на тумбочку. Він спав, ледь помітно рухаючись на ліжку, ніби намагаючись втекти уві сні. Пошматоване лице було викривлене гримасою болі, а бліду шкіру вкривав піт. Я сіла на край ліжка та тихо покликала його, щоб не налякати ще більше, але не допомогло. Він ніби не чув мене. Долоня рефлекторно опустилася на лоб, доки очі дивилися на непримітний монітор. Температури не було.

— Містере Хелсе? — почала гучніше гукати пацієнта, але марно. Він прокинувся лише коли я міцно схопила його за передпліччя та потягнула на себе. Від несподіваного  руху він різко сів на ліжко та стиснув мою руку, хапаючи повітря ротом. —  Все добре, містере Хелсе, я поруч.

— Міс Вейнс...? — видихнув чоловік та виснажено відкинувся на спинку свого ліжка. — Вибачте, я просто...

— Нічого, це нормально бачити кошмари після серйозних травм. Не хвилюйтеся за це, — спробувала заспокоїти його, намагаючись непомітно забрати від нього руку. Але як тільки почала витягувати, він сильніше стиснув її. — Я принесла вам ліки, потрібно випити їх зараз.  

— Для чого, міс Вейнс...?

— Щоб ваші рани швидше зажили. Хіба ви не хочете цього? — я невільно перевела погляд на підсохлі шрами, які почали загоюватись. В палаті повисла тиша. Я витягнула свою руку з чужої хватки та продовжила: — Швидше вилікуєтесь, швидше зможете вийти з Соулпейну. Хіба ви не казали, що ненавидите лікарні?

— Казав. Але що далі? З мене просто зроблять гарний піар для матері, а потім відправлять у промисловий район — доживати свої дні на виробництві, — голос Скара на мить притих, а потім він став пояснювати далі.  — Я стільки часу витратив на вивчення програмування, на пошук вікон у системі безпеки, і що тепер? Через якогось божевільного я втратив усе, чого досягав таким зусиллям... Це не моя вина, тоді чому ж я маю відповідати за те, чого я не обирав?

— Я не знаю, С...— запнулася я, — містере Хелсе. Нажаль, ці закони придумали до нас і я їх не можу змінити. Але я можу зробити так, щоб вам було не так боляче.

— А що ви знаєте про біль, міс Вейнс? — спокійно запитав він, проводячи долонею по своїй голові та намагаючись  щось розгледіти хворими очима.

— Знаю, що жодна людина у світі ніколи не зможе пережити те, що пережили ви. Тому ви ніколи не знайдете когось із вашими шрамами, — тихо мовила те, до чого шла сама не один рік. — Єдине, що ви можете зробити — це довіритись комусь, хто пережив теж щось травмуюче. Так, це будуть інші шрами, інший біль, але...біль залишається болем.  І немає різниці, хто страждав більше чи менше, якщо зараз ви обидва носите на собі ці сліди.

— Одного дня я хотів би побачити вас власними очима, міс Вейнс. Інколи мені здається, що ви — єдина людина в цьому Полюсі, яка мене хоч трохи розуміє, — ледь помітно посміхнувся чоловік, намагаючись рукою непомітно торкнутися мого халата на ліжку. — Певно ви теж вкриті шрамами десь там, під міцними ребрами.

— Послухайте, містере Хелсе...

— Скар, — перебив він, — звіть мене Скаром, коли ми наодинці. Я дійсно ненавиджу своє прізвище.

— Вам все одно потрібно випити ліки, — проігнорувала його слова. Чоловік дивно посміхнувся і підняв голову вверх, ніби роздивляючись щось на стелі. На тонкій шиї проступили вени, приковуючи до себе мій погляд. Добре, що він не бачив цього. — Чому ви так посміхаєтесь?

— Хотів було назвати вас по імені, але зрозумів, що не знаю його, — тихо протягнув він, ніби смакуючи цю думку. — А потім збагнув, що тут можуть висіти камери і вам може добряче влетіти за ці дурні розмови зі мною. Я все одно потраплю в ряди хворих — мені байдуже, а от вас я б не хотів там бачити. Ви надто добра, щоб там опинитися.

— Тут немає камер, але двері не зачинені, — тихо мовила. — Повірте, я теж не хочу, щоб ви там опинилися. Тому слідкуйте за своїми словами, Скаре.

— Я хочу знати ваше ім'я, — чоловік нервово ковтнув слину та закусив край губи. — Якщо я вас не можу бачити, то  хочу хоч щось знати про вас.

— Навіщо це вам, Скаре? — втомлено видихнула повітря та взяла пляшку з сиропом у руки, набираючи в ложку.

— Хочете знати правду?

— Хочу, щоб ви нарешті випили ліки, — спокійно відповіла, опускаючи вільну руку поверх руки Скара, щоб він не рухався. — Відкрийте рот, будь ласка, я не хочу вас облити. Всі медсестри вже розійшлись, а одному вам буде важко переодягатися.

— Думаєте? — похолов чоловік, на мить стискаючи пухкі губи. Потім відкрив рот і обережно випив ліки. — А ви не допомогли б, якби я облився? Я настільки страшно виглядаю?

— Що? — здивувалася його словам, беручи пляшку в руки, аби закрити. — Ви досить...

Гучне таракхотіння прорізало простір. Від раптового шуму, Скар кинувся вперед та притиснув мене до своїх грудей, прикриваючи голову долонею. На коридорі почулося буркотіння старої медсестри, яка впустила металевий підніс із інструментами, і тихі кроки. А я сиділа на ліжку і не могла поворухнутися. Під моїм лицем скажено билося чуже серце, намагаючись пробити грудну клітину.

— Скаре...? — тихо позвала чоловіка, аби якось привернути увагу, але він не чув. Вихудле лице в паніці поверталося то вправо, то вліво, намагаючись зрозуміти звідки іде шум. — Подивіться на мене. Чуєте? Це я — Ейлінг.

— Ейлінг...? — здивовано запитав він, потрохи повертаючись до реальності. Його серце все ще скажено билося, а долоні міцно притискали до себе. — Ви цілі?