Розділ №7. Скальпель та нитки

Тепле неонове світло завмерло на передпліччі. Я дивилася на нього, намагаючись втримати себе від дурних думок, але якось не виходило. Як тільки мої очі заплющувалися, я бачила роздерте лице Скара та відчувала його мимовільний дотик губами. З усіма цими ранами, він нагадував мені про всі ті шрами, які залишились на мені після десятків операцій. Там, за термошкірою та закритим одягом, їх ніхто не бачив, але вони й досі не давали мені спокою. Можливо тому, він настільки зачепив мене — я бачила в ньому себе і ніяк не могла позбутися цього.

Раптова тінь перекрила світло змушуючи здійняти обличчя вверх. Переді мною стояла красива жінка з короткою стрижкою, одягнена у такий же лікарський халат. Вона дивилася на мене з якимось жалем, моментально викликаючи відторгнення. Не те, щоб Хейл колись проявляла надто багато емоцій, але ці терції жалю, які я інколи ловила, змушували мене відчувати себе тією калікою, про яку казав Скар. А я ніколи не хотіла нею бути.

— Бачила нашого нового керівника? Останні кілька днів асистувала йому на операціях, — із захватом почала розповідати колега, сідаючи поруч зі мною та відпиваючи напій зі склянки, — ти б бачила, як він працює! Навіть не уявляю, де він міг стільки досвіду набратися, щоб настільки професійно зшивати рани.

— Невже? — хмикнула, подумки додаючи "Був гарний манекен, на якому можна було відпрацювати все, що завгодно. Хоч якась користь від моєї хвороби". — Настільки хороший?

— Дуже, — мрійливо протягнула вона, закладаючи за вухо коротке пасмо. —  Та й візуально гарний. Бачила його пронизливі очі? Ледь змогла відвести погляд, коли вперше побачила. Ще й батько в Конгресі був — чудовий кандидат для створення сімейної одиниці.

— Чому це був? — здивувалася, згадуючи містера Брейка. Він часто зустрічався з моїм батьком і завжди виглядав дуже молодим та енергійним. — Що з ним?

— Він помер нещодавно від зупинки серця, — спокійно відповіла Хейл знизуючи плечима. — Нічого не поробиш, від старості немає ліків. Люди народжуються, живуть, божеволіють і помирають.

— Про божевілля...— згадала я те, що вже кілька днів хотіла запитати. — А ти не помічала за Ковертом нічого дивного?

— Ні, Лін, — незадоволено протягнула вона, відкидаючись на стіну. Певно не одна я діставала її цим питанням. —  Єдине, що мені здалося дивним — під час наших розмов, він часто водив пальцем по столу, ніби щось писав. Але тести не показували ніяких відхилень, тому я і залишила в спокої цю дурну звичку.  Я не знаю, що йому в голову стукнуло.

— Дивно усе це. Як би він ще чогось не вчинив, — відповіла, згадуючи його бажання "знищити весь світ" у віршах. Недоаварія з сином Етерни не тягнула на всесвітню катастрофу і щось мені підказувало, що найгірше на нас чекатиме попереду.

— Годі про нього, краще розкажи мені, як поживає твоє серце? — весело перемкнула тему Хейл, сьорбаючи вітамінний напій. — Не думала створити з кимось сімейну пару? Я от надивилася на містера Харта і вже задумуюсь про це. Було б чудово мати з ним сім'ю. Що скажеш?

— А що я можу сказати? — вдала дурепу, не бажаючи говорити про нього.

— Невже немає нікого, хто зумів би влізти в твоє серце та змусив би його битись швидше? — від її слів я поперхнулася повітрям і здивовано перевела погляд. Це ж треба було так влучно підібрати слова?

— Був один такий чоловік, Хейл... Як ти там казала? "Вліз в моє серце та змусив його битися"? — ні краплі не збрехала, потираючи потилицю від спогадів. Ця картина і досі приходила до мене в кошмарах. — Краще б не влазив.

— Чого так сумно? Невже він знайшов когось іншого?

— Не те щоб...— навіть не знала, як відповісти на це. Навряд чи вона зрозуміє, як це, коли хтось в прямому сенсі стискає твоє серце під час реанімації. — Просто він зник з мого життя і перебрався у інший Полюс вже дуже давно.

— Можливо у нього були на те свої причини, — почувся глибокий голос за моєю спиною, змушуючи заплющити очі від гніву.  Харт зробив кілька кроків та сів напроти нашої лавки. Я подивилася  на нього та стала  розриватися між бажанням піти звідси та вдарити його за те, що підслуховував нас. — Ви говорили йому про свої почуття?

— Він знав про них. І знав, що зробить боляче, якщо зникне. Так що, це вже в минулому, містере Харт, — посміхнулася професійною посмішкою для хворих. Він явної брехні, чоловік скривив обличчя ніби від чогось кислого та відкинувся на стіну. —  Сподіваюся, в мою грудну клітину більше не влізе жодна людина. А то ще випадково залишить там свій скальпель і кине помирати на операційному столі.

— Думаю, якби ви сказали йому відверто про свої почуття, він би нікуди не зник. Навіть якби його просили це зробити заради вашого ж блага.

— А ви з тих, хто говорить відверто про свої почуття? — мило посміхнулася Хейл, кліпаючи своїми великими очима. Схоже, що він таки заліз у ще одну грудну клітину. Хірурги такі — їм одної завжди мало.

— Я з тих, хто висловлює своє кохання через скальпель та нитки, — твердо відрізав Елайв, пронизуючи мене поглядом.

— Хочете сказати, що ваша кохана людина буде всіяна рубцями від ран? — ніяк не вгамовувалася подруга, змушуючи мої нутрощі вивертатися через Харта. — Та хіба ж такі зараз існують? В наш час дуже мало травмованих людей. Де ж ви знайдете таку дівчину, яка свідомо погодиться на таке? Це ж прямий шлях до евтаназії.

— Я мав на увазі, що вилікую всі її рани, щоб вона завжди була здоровою. Бачити, як твоя кохана людина стікає кров'ю — вбиває, — викрутився чоловік. — Від цього можна збожеволіти, хіба ні, міс Рейнбол?

— Навіть не уявляю, містере Харте. Жінка того чоловіка, якому ви прооперували руку, весь день плакала. Ви зробили геніальну роботу, так що гадаю вона не збожеволіє, — посміхнулася Хейл, нахиляючись трохи ближче до керівника. — Ти б бачила той протез, Ейлінг! Він неперевершений! Містер Ленд буде щасливий мати таку річ і проживе прекрасне життя.