Розділ №6. Всі люди хворі

«...навідміно від фізичного здоров'я, психологічне здоров'я неможливо перевірити аналізами. Лікарі можуть лише здогадуватися про травми, які сплять всередині кожного з нас. Але якщо їх почати діставати через слова, музику, малюнки — вони стануть оживати та непомітно для оточуючих руйнувати людину. Ось, чому мистецтво породжує божевілля. Те, що непомітно вбиває нас із середини, не має права на життя...»
Етерна Хелс — Книга Щастя

Тихий писк спокійно відмірював пульс пацієнта після регенерації. Я дивилась в планшеті його особисту справу з фотографією і не вірила своїм очам. Довге, чорне волосся, сталевий погляд, м'які риси обличчя, сильна статура. Той чоловік, котрий лежав переді мною зовсім не був схожим на картинку з досьє. Поранена рука, тріщини в ребрах, весь торс в подряпинах і ніби того було мало — пошматоване лице та перебинтовані очі.  Довгі пасма на лиці злиплися від поту, бліда шкіра мала ледь блакитний відтінок через втрату крові.

Елайв протримав його на «Healthy delirium» дві доби, аби пришвидшити регенерацію, але і цього виявилося замало. Через те, що Коверт вилив на лице потерпілого якусь речовину, шрами нормально не затягувалися, а зір міг взагалі не повернутися. І серед усіх можливих лікарів, саме я мала повідомити про це Скару так, щоб його психіка змогла це витримати. І так, щоб його матінка не влаштувала мені після цього проблем.

Тихі кроки позаду мене змусили насторожено обернутися та з легким страхом роздивлятись неочікуваного відвідувача. В житті міс Хелс виглядала значно агресивніше ніж з екрану телевізора. Немовби тварина, котра могла контролювати свою силу і хотіла напасти. Я відчувала цю владність шкірою й це ніяк не стосувалося Конгресу. Етерну робила небезпечною не її посада, а вона сама вселяла страх.

— Як він? — холодно запитала жінка, ні на секунду не відриваючись від планшету. — Мені сказали, що сьогодні Скара розбудять, аби зняти пов'язки з лиця та перевірити зір. Які шанси, що він осліпне?

— Вісімдесят п'ять відсотків, міс Хелс.

— Добре. Як скоро я зможу впустити сюди службу новин? В обід чи краще ближче до вечора? — байдужий голос продовжував говорити сам із собою, поки я роздивлялася засновницю Конгресу, ледь стримуючи наростаючу злість. Вона часто бувала в нас у гостях, але я ніколи не могла подумати, що їй настільки байдуже на свою сім'ю. — Думаю краще вечором. Тоді менше лишніх очей буде.

— Найближчі кілька днів містеру Скару взагалі не можна контактувати з людьми, міс Хелс. Соулпейн зробив виключення із поваги до вас, але це може нашкодити пацієнту. Розумієте? — наполягала я, пронизуючи її поглядом.  — Після подібних травм процес регенерації вкрай важкий, тому вашому сину потрібен спокій та складне лікування. Забудьте про інтерв'ю на найближчі дні.

— Я поговорю про це з містером Хартом. Думаю йому видніше ніж вам, міс...? — запнулася вона, нарешті підіймаючи свої очі.

— Вейнс. Ейлінг Вейнс.

— О, це так неочікуваність! Невже ти та сама маленька Ейлінг, котру водив Арм кілька разів до нас додому? — здивовано промовила жінка, нарешті сприймаючи мене не протягом в палаті, а хоча б людиною. — Прикро, що твій батько помер. Геніальний був біоінженер. Але думаю все на краще. Одного дня ти й сама очолиш Соулпейн. Ще побачимось, Ейлінг.

Гучні кроки міс Хелс перекривали кроки її двох особистих ловців. Я дивилася їй вслід і не розуміла, що робилося в голові цієї жінки. Як взагалі можна було подумати, що смерть батька могла піти комусь на користь? Тим паче після того, як її власний син мало не помер й лежав у двох метрах від неї. Етерна хоч і була видатною особистістю, але її людські якості залишали бажати кращого. Що колись, що сьогодні, вона жила лише роботою і все інше для неї не мало ніякої ваги. Тільки якщо малою я ще вірила, що ця зверхність і байдужість  — лише образ для народу, і дома вона інакша, то зараз я усвідомлювала, що це був її власний характер. Певно всі люди, котрі очолювали високі посади, були такими. Вони мали думати про добробут тисяч громадян, тому здоров'я одного для них не мало сенсу. 

За своїми думками, я прогавила момент, коли пульс пацієнта пришвидшився і монітори почали фіксувати аритмію. Зробивши кілька кроків до ліжка, стали помітними й інші деталі: глибоке, важке дихання та невеликі рухи корпусом.  Схоже, що він прокинувся значно раніше та  почув нашу розмову.

— Доброго дня, містре Хелсе. Мене звати Ейлінг Вейнс, я ваш реабілітолог. Стисніть, будь ласка, мою долоню, якщо ви мене добре чуєте, — я вклала свої пальці в його прохолодну руку та відчула міцне стискання. Препарат зробив свою справу і нервові закінчення вдало відновились.  — А тепер спробуйте щось сказати.

— Вибачте, — хрипло мовив Скар, намагаючись сісти вище.

Все його лице було замотане бинтами, тому він навіть не бачив на що опиратись. Я обережно обійняла його за корпус, та допомогла сісти зручніше. На якусь мить, він стиснув мої плечі сильніше, ніби не бажаючи відпускати. Тепле дихання промайнуло біля вуха, змушуючи мене ніяковіти. Я  відчула як гучно билося його серце під нашим одягом. А потім він пустив мене, сперся на подушку й тихо продовжив:

— Моя мати далека від людського болю. Її хвилює лише майбутнє Полюсів. Тому дякую вам за цю відстрочку.

— Все нормально. Краще скажіть мені, як ви себе почуваєте, — змінила тему, щоб не відчувати провини. Сама ситуація була не етичною і неприємною нам обом.  — Сьогодні я маю зробити вам перев'язку.  

— Це буде боляче? — запитав чоловік, збиваючи мене з пантелику. Я не мала відповіді на це запитання. Мене навіть оперували без наркозу. Певно він відчув це, тому швидко продовжив:  — В будь якому разі, давайте швидше закінчимо з цим. Ненавиджу лікарні.

— Розумію вас.

Підготувавши усе потрібне, я мовчки стала знімати бинти. З кожним новим рухом, відкривалась частина обличчя, вкрита дрібними червоними слідами. Вся шкіра виявилась пошматованою, ніби хтось розсипав на неї бите скло. Скоріше за все, легкі рани загояться, а от великий шрам на лівій щоці так і залишиться. Коверт добре постарався, щоб містеру Хелсу довелося ходити з ним довгий час. Найближчий рік не можна буде провести навіть лазерну корекцію.