Розділ №5. Вишукана помста

Висока підошва ботинок м'яко пружинила від прорезиненого покриття. Я повільно спускалася доріжкою від Соулпейна до парковки, де знаходився магкар Харта. На вулиці стояла темна ніч, і лише неонові вогні освітлювали простір. Десь у вухах чувся рівномірний стук серця та рівне дихання. Я пролежала на лікарняному ліжку чотири доби, але відчувала себе так, нібито просто добре поспала. Аж не вірилось, що минуло стільки часу. І це наштовхувало на логічні висновки:

— Ти вливав мені у вени «Healthy delirium»? — ледь чутно запитала, сідаючи в магкар та дивлячись у вікно. Це було найлогічніше пояснення моєму самопочуттю. Препарат підвищував регенерацію за рахунок штучного сну.

— Ти і так знаєш відповідь, — спокійно відповів Елайв, не бажаючи нічого пояснювати.

— Яка офіційна версія? — поцікавилася, як же він мене вмудрився відмазати від допитливих колег.

— Дав лікарняний для попередження психологічної травми через той інцидент. Камери на твоєму поверсі були вимкнені. Арм помер, а крім мене і Айрона тебе ніхто не бачив. Старий сам натякнув, що краще замовчати напад, бо тебе немає ким замінити. Сама знаєш, лікарів одиниці. А так,  пройдеш психологічний тест і можеш працювати далі, — він посміхнувся та задивився на моє усміхнене лице. — Бачу тобі сподобалась така версія.

— На мить здалося, що ти той самий хлопчисько, який тихцем заліплював мені розбиті коліна, — не могла не визнати. — В твоїй голові завжди було багато ідей для відмовок.

— Мав гарну мотивацію.

В магкарі повисла тиша. За склом майоріли будівлі, вкриті люмінісцентним мохом.  Вони світилися зеленим, блакитним, жовтим кольором, освітлюючи нам дорогу аж до самого дому. Дивлячись на розмиті від швидкості плями, моя злість поступово зникала, залишаючи після себе  байдужість та спокій. Не хотілося ні про що говорити, та й не було про що. Минуле залишилось в минулому.

Вийшовши з автівки, я підійшла до свого будинку. У панорамних дзеркальних вікнах відображався мій втомлений силует та ще один, на голову вище. Відчинивши двері відбитком долоні, я мовчки зайшла та нарешті змогла з полегшенням  видихнути. Рідні стіни завжди були краще за якісь інші. Всередині них панувала тиша.

Не чекаючи, доки Харт увійде слідом, я відкрила шафу та дістала термошкіру.  Лікарський халат опустився на підлогу. Слідом за ним впала сорочка та штани, залишаючи мене напівголою. Тонка матерія щільно прилягала до тіла, автоматично вмикаючи програму оптимізації. На грудях промайнув сріблястий індикатор, показуючи, що винахід працює.

— Ти завжди так поводиш себе з гостями? — запитав Харт захриплим голосом десь за моєю спиною. — Хоч би прикрилася.

— А чого ти там не бачив? — здивувалася, подібній реакції. За стільки років він би мав уже давно звикнути до вигляду чужого тіла. — Для того, хто ліз пальцями під мою шкіру безліч разів, ти надто гостро реагуєш.

— За чотири роки багато чого змінилося. Ти вже не та вісімнадцятирічна дівчинка. Та й мені не двадцять сім вже. Ми стали іншими, Ейлінг, і можемо вже не звертати уваги на чужих людей.

— Це смішно, Елайв. Ти можеш скільки завгодно говорити про це, але я назавжди залишусь поза законом. Саме моє існування буде поза законом. І я ніколи не зможу навіть сказати, чим я хвора, — в кімнаті повисла тиша. На її фоні глибоке дихання чулось надто гучно. Щоб хоч якось змінити тему, я склала речі в пральну машину та запитала. — Скільки часу піде на ремонт лайфлайнера?

— Не впевнений. Можливо тиждень.

— Добре. Відпочивай тоді...а я піду в своє ліжко. В холодильнику поживні пайки — поїж, якщо захочеш, і лягай спати внизу. Я зранку піду на роботу. Не хочу залишатись дома довше ніж потрібно.

Ноги повільно ступали сходинками на другий поверх. Декілька хвилин і я вже сиділа на своєму чорному дивані, роздивляючись останні новини в планшеті. Виявилося, що я проспала не так довго, як здавалося б, але за цей час відбулося досить багато подій. Вчора Етерна Хелс прийняла законопроект про примусову евтаназію політичних злочинців. За ним, усіх громадян, які не згодні з ідеологічним курсом Полюсів, мали автоматично відправляти у лікарні без права на виправні роботи.   А ще, написали про слухання закону про примусову перевірку здоров'я  кожні кілька місяців, щоб завчасно ідентифікувати хворих. Якщо його приймуть... навіть думати не хотілося. Тому я закрила стрічку новин і на мить заплющила очі. Добре, що все це нарешті скінчилося. 

Раптовий стук в двері насторожив мене та змусив похапцем відкласти планшет. Елайв без попередження увійшов у кімнату і на якусь хвилину замовк, ніби мав сказати щось важливе. На гострому обличчі виднілось те, чого я не помітила відразу після свого пробудження — втома. Синяки під очима додавали його гострим вилицям якогось агресивного вигляду, а низький голос звучав трохи захриплим. Певно останні дні зовсім виснажили його.

— Мені треба повернутися до Соулпейну.

— Що сталося? — запитала, щоб хоч якось перервати цю тягучу тишу.

— Коверт об'явився. Він збив сина Етерни Хелс, коли той мав від'їжджати до Першого Полюсу. Його зараз везуть до нас. Ловці сказали, що він сильно постраждав. Я маю їхати назад.

— З'їздити з тобою? — запитала я, чудово усвідомлюючи наскільки великі проблеми створив містер Вейлінг. Одна справа — втекти з лікарні, а інша — організувати напад та мало не вбити сина голови Конгресу.

— Думаю тобі варто відіспатися. Коли містер Хелс отямиться, в тебе буде багато роботи. Міс Рейнбоул я не дуже то довіряю після того, що відбулося з Вейлінгом. І ще одне... — Елайв задумався, засовуючи руку в кишеню. Діставши з неї до болю знайомий записник він поклав його на мій столик  та мовив, — Я розумію, чому ти його сховала. Але...краще не залишай подібні речі в Соулпейні. Найближчі місяці нас буде охороняти море ловців і я не хочу, аби вони випадково натрапили на це.

— Ти був у моєму кабінеті? — більше констатувала факт, ніж запитувала. — Навіщо?