Розділ №4. Твій дім — моя в'язниця

Як же цікаво був влаштований наш світ. Ми з'являлися з темряви. Ми рятувалися в пітьмі, коли нам було боляче жити, і зникали теж в суцільній чорній імлі. Вона огортала мене зі всіх боків настільки щільно, що я навіть не могла зрозуміти чи була ще живою, чи вже зникла. Єдине, що хоч якось давало мені знати, що я досі належала реальності — колючі губи, котрі торкалися мого лоба. Повільний тиск на щелепу пальцями, ліки і прохолодна вода по горлянці.  Хоча, скоріше за все, це мені лише марилося.

— Ейлінг...— почулося десь на краю свідомості.

Захриплий низький голос знову і знову звав мене з минулого, чи то повертаючи назад в кошмари, чи то затягуючи в теперішнє. В голові постійно паморочилося і кожна моя спроба розгледіти реальність довкола, перетворювалась тортури. Раз за разом я відчувала одне і теж саме: пальці, губи дотики. Потім здавалося, що я дивилася збоку, як мою грудну клітину оперують. Марився  поруч батько. Знову ліки. І так аж доки в якийсь момент зображення не стало більш чітке і марево не зникло.

Черговий раз розплющуючи очі, десь всередині мене наростала втома. Їдкі білі стіни. Запах антисептика. Писк монітору життєзабезпечення. Голки у венах. Особиста татова операційна, в яку нікого не допускали. Крім Харта, звичайно. Розглядаючи усе це котрий раз в своєму житті, я хотіла дотягнутися пальцями до катетера і вирвати його з руки. Кожен новий подих приносив психологічний біль, котрий роз'їдав мене із середини через  спогади. Знову і знову я намагалася щось вимовити, але з горла виривався лише захриплий голос, мало чим схожий на мій.

— Випий, — мовив Харт, з'являючись десь над моєю головою та приставляючи до губ стакан. Зробивши кілька ковтків, мені стало трохи легше. — У тебе травма голови і забій живота. Запалення вдалось зняти, але крапельниці не витягуй ще — все одно поверну на місце.

— Ти знав, що я відмовилась від реанімації, — промовила тихо, тягнучись рукою до датчиків. Міцна хватка швидко перехопила пальці та притисла їх до столу.   Обличчя з колючою щетиною нависло зверху, в кількох сантиметрах, не даючи навіть повернути лице в сторону. Варто було хоч трохи потягнутися вперед і ми б поцілувалися. Тому я знервовано завмерла, не знаючи куди дітися.

— Це не була реанімація, якщо для тебе це настільки принципово. Я зашив тобі рану на голові і поїв ліками, — тихо сказав чоловік відпускаючи, сідаючи поруч на сидіння та перевіряючи показники на моніторі. — Твій лайфлайнер був ушкоджений і не показав запалення. Так що фактично я нічого не порушив. Лежи і лікуйся.

— Я ненавиджу це місце, — вирвалося з моїх губ швидше, ніж я подумала про це.

— А я ненавиджу, коли тобі завдають болю.

— Я не відчуваю його, — мовила, заплющуючи очі та ледь помітно повертаючи обличчя на голос. — Кому, як не тобі про це знати?

— Я був би щасливий, якби так і було, — Харт  посміхнувся, пронизуючи мене очима наскрізь, а потім додав, —  можливо тоді ти б не кидалася на божевільних пацієнтів, не маючи в кишені нічого, крім ручки.

— Наступного разу візьму ще й олівець, — натягнула посмішку та різким рухом витягнула голку зі свого передпліччя. З-під блідої шкіри виступили червоні краплі крові, привертаючи до себе мою увагу. Харт вилаявся, але швидко  приніс пластир та заклеїв пошкодження. — Що з Ковертом? Його спіймали?

— Ні...він зник перш ніж ловці змогли його відслідкувати, — я хилитнула головою і повільно сіла. В очах блимнули чорні плями, але через кілька секунд вони зникли. Цікаво, чим він мене накачав, що я себе досить добре почуваю? Певно чимось сильним, раз дав мені можливість рухатися. — Хочеш повернутися додому в такому стані?

— Це так очевидно? — мої ноги повільно опустилися на підлогу. Я здійнялася зі столу та, тримаючись за стіну, спробувала встояти.

— Ти завжди ненавиділа це місце, — лікар відвів погляд, аби не дивитися в мої очі. — Воно чомусь було для тебе лише в'язницею.

— Можна подумати, що ти любив його. Навряд чи комусь сподобалось би проводити більшість свого життя там, де помирають люди. Не думаєш, що це було жорстоко? — запитала, скидаючи форму пацієнта та залишаючись роздягненою посеред кімнати. Зробивши кілька кроків до шафи, я стала шукати змінний одяг, який залишила тут на всяк випадок.  — Навіщо взагалі рятувати людину, яку неможливо вилікувати? Щоб вона довше страждала? Ця операційна — моя в'язниця. І не роби вигляд, ніби це інакше.

— Не буду, — хрипло вимовив Харт, поки я вдягалась у чистий одяг. Добре, що я свого часу додумалася залишити його. — Ти дійсно надто багато пережила тут,  але для мене це місце стало домом.

— Бо замість того, щоб лежати в своєму ліжку, мій батько змушував тебе асистувати йому під час операцій. Ти жив тут зі мною і днями, і ночами. Думаєш, це нормально? — сердилася, згадуючи, як ми разом їли, вчилися і навіть іноді спали на сусідніх каталках. — Батько був абсолютно божевільним, втягнути в це свого інтерна так ще й сина свого кращого друга.

— Можливо і так. Але я був не менш психованим, якщо погодився на це. Ти так не думаєш? — міцна рука схопила мене за передпліччя. Пальці повільно забрали з мого обличчя пасмо волосся та завели його за вухо.

Вмілі руки методично допомагали мені привести зовнішній вигляд  до ладу. Харт обережно вдягнув на мене лікарський халат поверх чорної сорочки та робочих штанів, затер на лиці синяки та навіть причесав волосся. Сперечатися з ним і далі не було ніякого бажання, та й сил теж не було. Лайфлайнер зламаний, а єдиною людиною, котра могла його полагодити був мій батько. Єдиною, бо саме він його створив, не залишивши після смерті навіть креслень. Це була унікальна річ, якій прийшов кінець. Так само, як і моїй витримці. 

Гладенька кушетка під моїми руками нагадувала чужу шкіру. Я стискала її пальцями, сподіваючись відновити своє дихання, але металеві очі продовжували   роз'їдати мою нервову систему. Від цього хотілося втекти настільки швидко, щоб навіть у спогадах не бачити тих губ, які тепер знаходились на відстані протягнутої руки. Так близько, що можна було зробити маленький крок і відчути їх знову. Мене зрадницьки тягнуло до Елайва, від чого я починала ще більше ненавидіти себе. Хоча, здавалося б, куди більше?