Розділ №3. Дев'ять холодних літер

Тонкі пальці торкалися лайфлайнера, перевіряючи показники на маленькому екрані.  Числа повільно  розпливалися в очах, віддаючись чорними плямами, ніби я от-от мала втратити свідомість. Аби цього не сталося, я повільно дістала з сумки ампулу «Heartbeat» та ввела собі в плече. Серце поступово стало пришвидшувати швидкість і темрява в очах змінилася чіткими даними на циферблаті. Потрібно було підготувати усе для евтаназії.

Тихо вийшовши зі свого кабінету я сунулась в сторону основного корпусу. Вздовж самотніх коридорів ходило кілька  лікарів, рідкісні пацієнти та ловці. Нічого не змінилося — ті ж чорні стіни, ті ж люди, ті ж закони, але я відчувала нутром ніби щось невблаганно наближалося, подібно до кровотечі, яка ознаменувала чиюсь смерть.

Мої ноги повільно ступали по матовій підлозі, намагаючись відтягнути невідворотнє. Евтаназія — дев'ять літер, котрі мені марились більшу частину життя після кожної прихованої хвороби. Після кожного перелому. Після кожного запалення рани. Слово, котрим я марила, сидячи за столом разом із батьком та Етерною Хелс, поки вони вирішували свої питання з політики Конгресу. Скільки десятків разів я благала про неї? Скільки сотень разів мені хотілося назавжди заснути після чергової операції? Скільки разів мені довелося провести її для інших? Скільки...?

Пальці повільно провели по краю дверної ручки, не наважуючись опустити її вниз та відчинити. Десь за спиною почулися кроки, які належали одному з охоронців.

— Міс Вейнс, з вами усе добре? — запитав Айрон Айз, уважно оглядаючи мене своїми пронизливими очима. — Я чув про нічний інцидент. Ви не сильно постраждали?

— Ні, дякую, — ледь помітно посміхнулася. Ай був чудовою людиною та завжди піклувався за місцевих працівників так само, як і мій батько. Шкода, він був уже досить старим й скоро мав іти у відставку.  — А де містер Вейлінг?

— Арм відвів його на останню зустріч з сестрою, зараз вже мають повертатися, — ловець сонно потягнувся та протер очі. Після нічного чергування нам всім не вистачало бадьорості. Подібні інциденти були скоріше виключенням з правил, тому досить сильно вдарили по Соулпейну та його працівниках. — Досі дивуюся, як програми не показали жодних відхилень. Та й міс Рейнбол мала помітити неладне.

— Думаю, про це варто поговорити з самою Хейл. А поки що, давайте проведемо його в останній шлях, — мовила м'якше, ніж хотілось би. Айрон знову потягнувся, намагаючись стриматись. Чорні очі примружились, видаючи втому. — Сходіть, випийте щось для бадьорості, Коверт нікуди не зникне. Вам варто більше приділяти уваги своєму здоров'ю.

— Добре, міс Вейнс. Ви теж бережіть себе.

Тихі кроки ловця поступово зникли і я залишилась одна біля кабінету евтаназії. В очах безпричинно темніло, хоча лайфлайнер показував стабільні показники. Чи то нервова безсонна ніч настільки вплинула на мене, чи то повернення Харта. Хотілося  розірвати його на шматки через всі ці дурні емоції, які він викликав у мене через стільки років. Але натомість я стомлено торкнулася головою стіни під самою камерою та заплющила очі.

Ніби в мареві, мені згадувалися ті божевільні часи, коли батько ховав мене хворою в нашій домашній лабораторії від гостей. Коли лежала на столі і він, разом з Хартом, зашивав мою розпороту гомілку. Обробляв рани. Торкався пальцями мого вивихнутого плеча. Знезаражував царапини на моїй спині після невдалих тренувань. Він був єдиною причиною, яка втримувала мене від крадіжки "LD" з татового сховища. А зараз...не було ні батька, ні особливих причин жити.

— Стій! — почувся крик, вириваючи мене з думок про минуле.

Я повернула голову вбік, щоб із здивуванням  побачити Арена, лежачого в крові на підлозі, та містера Коверта, котрий невблаганно наближався в мою сторону. Він був одягнений у стандартну чорну футболку та такі ж штани — нічого особливого, але в його оскаженілих очах читалась приреченість та злість і це не обіцяло мені нічого доброго. 

Важка хода віддавалася у вухах гулом. Згадалися слова з записника Коверта про спалений світ. Дивлячись на Коверта я чітко усвідомила, що це була далеко не метафора. Він дійсно хотів знищити все. Люди, котрі втратили найцінніше в своєму житті — не мали жодного запобіжника від божевільних вчинків. Вони з легкістю могли наважитись на вбивство, бо не мали чого втрачати. Тому все, що б я зараз не сказала  — не мало жодного сенсу.  

Дивлячись у очі Вейлінгу, я рішуче стала на його шляху, сподіваючись дочекатись підмоги від  Айрона чи ще когось. За моєю спиною були палати пацієнтів, яким він міг зашкодити, пробираючись на вихід. І я усвідомлювала, що він не буде їх шкодувати. Ні. Йому потрібен буде пропуск та заручник, аби якось пройти повз охорону та вибратися з Соулпейну. І якщо ним стане Елон чи хтось інший — я собі ніколи не пробачу цього.

— Геть. З мого. Шляху, — повільно вимовив Коверт, не зводячи з мене своїх сірих очей.

З кожним новим кроком, я більше акцентувалася на нових деталях: вихудле обличчя, розірваний край футболки, поранена ліва рука та скальпель. Ні краплі здорового глузду чи якогось співчуття — лише всепоглинаючий біль, котрий затопив його з головою.

— Геть! — крикнув чоловік, змушуючи мене на мить заплющити очі та зробити глибокий вдих. Пальці спазматично намагалися щось знайти, але в лікарському халаті лежала лише ручка. — Я не пошкодую вас лише тому, що ви жінка. Ви така сама, як і ця клята система. Навіть гірше, бо це ваші руки знищують ні в чому не винних людей. Ви не заслуговуєте на своє життя.

— Вам стане легше від моєї смерті? — тихо запитала, коли відстань між нами скоротилася. Я могла б дотягнутися до нього рукою, але його розум знаходився надто далеко. І яка різниця в тому, скільки десятків людей я витягнула з цього місця? Вейлінгу був потрібен той, на кому можна було б зірвати свій гнів, а не хтось, хто виправдовуватиметься. — Спаливши до тла цей світ, ви нікого не повернете. Вони вже мертві. Надто пізно, Коверте.