Розділ №2. Нормальна психологічна реакція

"Деякі люди схожі на хірургів. Вони розрізають реальність скальпелем, витягують частину нашого життя, щоб потім зашити та зробити вигляд, ніби нічого не змінилося…"
Ейлінг Вейнс — Невиліковна

Взуття тихо торкалося підлоги. Я йшла до свого кабінету, намагаючись не звертати уваги на тихі кроки позаду себе. Але не встигла ще я до нього дійти, як до мене кинулась налякана Елон, не звертаючи увагу на камери в коридорі. В її очах стояли сльози, а по блідих щоках розповзалися червоні плями від хвилювання. Не минуло й хвилини, як вона відпустила мене та на мить стиснула в обіймах Харта.

— Дякую, що врятували міс Вейнс! — ляпнула малеча, змушуючи мене зморщитись від її поведінки.

— Якщо ти вдячна, тоді вмов міс Вейнс, щоб я обробив її рани. А то вона дуже боїться лікарів, — хитро протягнув чоловік, посміхаючись мені в очі. — Зможеш?

Дивлячись на величезні благаючі очі пацієнтки, мені хотілося розбити свою голову об стіну, бо я розуміла, що не зможу їй відмовити. Не зараз, коли вона помітила, що всі мої руки були в крові, а я тільки вчора читала їй нотації про важливість знезараження ран. Тому я прокусила губу від злості, кивнула та мовчки увійшла в свій кабінет, сідаючи в крісло пацієнта. Харт помилявся. Я ніколи не боялася лікарів.  Я ненавиділа їх всією своєю суттю. Так само сильно, як останні роки ненавиділа і його.

Тиша заполонила кабінет. Електричний годинник ледь помітно гудів на стіні, відраховуючи секунди з моменту, коли я заплющила свої очі, аби не бачити Елайва. Опинившись з ним наодинці, всередині мене прокинулась та дівчинка, яка помираючи на реанімаційному столі просила її поцілувати на прощання. Через цей спогад яскраво згадалося лице батька, тому я знову відкрила очі, щоб не бачити минулого. Але воно продовжувало переслідувати мене: що в реальності, що уві снах, що в темряві.

Великі міцні пальці систематично зашивали медицинським степлером роздерту шкіру на руці. Потім перейшли на іншу руку, на якій почали  наливатися синці. Харт був геніальним біоінженером. За стільки років роботи з моїм батьком, він навчився сприймати мене, як одну зі своїх машин, яким потрібно було періодично змінювати деталі та вирівнювати корпус від вм'ятин. Жодних емоцій, жодних неправильних рухів, жодного жалю. Я бачила байдужість на його лиці десятки разів, але все ще відчувала образу за це.

— Мені шкода, що містер Арм помер, — прошепотів він, обробляючи рану на голові. В моєму кабінеті камер не було, тому ми могли відверто говорити, без страху за своє життя. — Навіть не знаю, як ти справляєшся з цим самотужки та ще й витягуєш інших людей з депресії. Якщо тобі потрібно з кимось поговорити про це, то...я буду тут. Мене призначили головою Соулпейна. Щоб не сталося, ти можеш розраховувати на мене.

Міцні пальці стиснули долоню, вкладаючи в неї лайфлайнер. Не довго думаючи, я розірвала упаковку з наготовленим завчасно новим катетером та вставила його у вену на лівій руці. Потім, обережно підключила пристрій для діагностики та одягнула поверх медицинський халат з довгим рукавом.

Весь цей час чужі проникливі очі не відводили від мене погляду. Вони розбирали мене по атомах, ніби знаючи тіло зсередини. В якомусь сенсі так воно й було — Харт з батьком не один раз бачили мої нутрощі і зашивали їх. Але цього разу він зумів забратися ще глибше…

— Ейлінг...? — невпевнено почав чоловік, переплітаючи наші пальці. Якби я не мала вродженої нечутливості до болі, мене б знудило на тому ж місці. — Не хочеш поговорити зі мною про те, що сталося чотири роки тому?

— А що сталося, Харте? — спокійно запитала, дивлячись прямо в сталеві очі та обриваючи дотик.

— Хочеш, щоб я сказав це? — ніяково запитав він. — Добре... У тебе зупинилося серце і я реанімував тебе. А коли ти прийшла до тями — кинувся тебе обіймати та...

— Я помирала. Це нормальна психологічна реакція. Думаю, в цьому немає нічого такого, — мовила я, додаючи подумки "Особливо, коли починаєш шкодувати про це і тікаєш наступного дня в інший Полюс". — Навіть якщо тебе призначили керівником Соулпейна, давай зустрічатись якомога менше? Обіцяю, моє відділення більше не принесе проблем. Тому можеш повертатися до своєї роботи.

— Якщо так, то думаю, що ти не будеш проти, якщо я іноді  приходитиму сюди і перевірятиму твій стан.  Я обіцяв твоєму батьку придивитися за тобою, якщо з ним щось станеться.

— Дивись.  Але я більше не та вісімнадцятирічна дівчина, яку ти препарував зі своїм наставником під час практики. Рік тому я написала відмову від реанімації і вона досі дійсна. Тому тримай свої пальці при собі. Добре?

— Ні, — спокійно вимовив чоловік, торкаючись долонею моєї щоки та швидко проводячи великим пальцем по нижній губі. Перш ніж я встигла відсторонитись, він сам забрав руку й продовжив, — але цю рану обробиш сама. Сьогодні у мене не вистачить нервів…  Гарного чергування, міс Вейнс. Одужуйте.

Харт повернувся до мене своєю широкою спиною та повільно вийшов з кабінету. Надто повільно, ніби хотів зупинитись. Добре, що він не наважився цього зробити, інакше моє серце розірвалося б в той же момент. 

Я дивилася в зачинені двері й намагалася пережити цю ніч. Дійсно, кого б ще могли назначити керівником провідного лікарського  центру, як не одного з найкращих біоінженерів? Навряд чи він сам захотів влаштуватися на цю посаду, коли доклав стільки зусиль, аби більше не бачитись зі мною.  Скоріше за все, його просто поставили перед фактом.

Торкаючись свого передпліччя, я задумалась про ще одну річ, яка не давала мені спокою навіть більше ніж повернення Елайва. Як так вийшло, що містер Коверт по всіх тестах одужав, а в реальності — остаточно з'їхав з глузду? Чому системна діагностика спрацювала настільки невірно і Хейл прогавила відхилення? Тепер доведеться піддати його евтаназії. Напад на працівника я ніяк не могла приховати.

Замастивши покусану до крові губу спеціальною пастою, я взяла планшет зі столу та вийшла зі свого кабінету. Соулпейн спав, наче нічого не відбулося. Палати все ще огортала темрява. Тихо опустивши ручку, я увійшла в кімнату Коверта й зачинила за собою двері.