Розділ №1. Раптовий поштовх у груди

«Усі хвороби схожі на чуму. Варто залишити когось невиліковного сьогодні — і завтра він знищить усе, що ми будували такою високою ціною. Тому,  задля процвітання Полюсів, ми повинні знищувати все, що несе загрозу нашому здоров'ю...»
Етерна Хелс — Книга щастя

Холодне блакитне світло наповнювало кімнату. Я тримала в руках планшет та переглядала кінець виступу голови Конгресу. Кожен її заклик змушував мене нервово стискати пальці на лівому передпліччі та згадувати батька. Він був одним із найвпливовіших учасників цього зборища, хоча й ніколи не погоджувався з подібною позицією. Але, на жаль, меншість ніколи нічого не вирішувала і це не могли змінити ні однодумці серед інтелектуальної знаті, ні час, ні навіть походження із великого роду засновників Трьох Полюсів.

Минув майже місяць з дня смерті величного Арма Вейнса, який тримав у своїх руках світ біо інженерії, але я досі не могла прийняти цього. Постійно здавалося, що він знову увійде додому та стане копатися в своєму кабінеті. Знову буде обробляти мої рани та захищати від світу. Але він зник, залишивши після себе лише пустоту та страх перед ловцями, які могли мене піддати евтаназії за хворобу, яку я не обирала. Ще чотири роки тому я б спокійно могла це прийняти, але зараз, коли у мене був лайфлайнер, я хотіла жити якомога довше.

Масивний металевий браслет на моєму передпліччі подав легку вібрацію, нагадуючи, що потрібно було почати вечірній обхід в Соулпейні — центральній лікарні Другого Полюсу. Це було дітищем батька та  місцем, де я фактично виросла. Тут лікували тих, кого можна було вилікувати. І тут піддавали евтаназії тих, хто ніс загрозу для майбутнього Полюсів — новонароджених з генними відхиленнями та дорослих, яких визнавали божевільними.  Етерна Хелс могла скільки завгодно казати, що хвороби викорінені, але правда була іншою. Всі люди хворіли. І я була тією, хто бачив це кожен день.

Крокуючи пустими коридорами, я сонно роздивлялася чорні стіни та мружила очі від яскравого світла. Хотілося швидше дістатися додому, але нічне чергування ніхто не відміняв. Тим паче, що сьогодні мав приїхати новий провідний біоінженер на місце батька. А з моїми генами ні до чого було шукати собі додаткові проблеми. Ніхто не повірив би, що Арм Вейнс стільки років не знав про нечутливість власної доньки до болю. А це значить, що я приховувала її двадцять два роки свого життя і мене просто визнають злочинцем та піддадуть евтаназії. 

Взявши невеличкий планшет до рук, я відкрила програму та стала робити відмітки по лікам. В першій палаті пацієнти вже давно спали. Контейнери, в яких знаходились пігулки, були пустими. Не довго думаючи, я натиснула "плюс" та попрямувала до наступних дверей. Кімната за кімнатою, я робила одне і теж саме: перевіряла чи випиті препарати, чи вимкнене світло, чи все в порядку, аж доки не дійшла до кінця крила.

— Доброго вечору, міс Вейнс! — привіталась маленька дівчинка семи років, вибігаючи на коридор зі своєї кімнати. Її великі чорні очі блистіли на фоні неонових ламп.  — А можна я вас проведу?

— Добре, але в палати заходити не можна. Пам'ятаєш? Кожен має право на власні таємниці.

— Звичайно! Я просто тихенько постою біля стіни, поки ви не закінчите обхід, — посміхнулася дитина та нишком вчепилася за мій мізинець. Добре, що вона ще зовсім маленька. Якісь кілька років і цей жест перетвориться в злочин.

Тиждень тому Елона Лайт втратила мати, через поламку на виробництві. Її відразу ж доставили в Соулпейн для профілактики психологічних травм, де нею стала опікатися я. Можливо через втрату батька, а можливо через те, що я теж росла без матері, ми швидко знайшли спільну мову і за цей тиждень Елона стала для мене рідною. Подібні прогулянки були для неї корисною терапією та давали відірватися від реальності. 

Ледь помітно посміхнувшись малечі, я покрокувала до віддаленої палати. В ній числилось двоє чоловіків. Хенд Лендед тимчасово знаходився в іншому відділенні та чекав встановлення протезу. А от Коверт Вейлінг вже готувався до виписки. Він знаходився тут кілька тижнів після того, як його дружина померла під час родів, а в народженої дитини знайшли генетичне відхилення. Йому дуже важко давалося прийняти цей біль. Перші дні він не їв, не пив води та майже не спав, навіть попри молодшу сестру, яка його іноді навідувала. Але Хейл казала, що його на днях будуть вже виписувати. Подібні пацієнти давали мені надію, що одного дня я теж зможу стерти все пережите. 

Залишивши дівчинку перед дверима, я натягнула на лице нейтральну посмішку та спокійно увійшла. В палаті було незвично темно — перегоріла світлодіодна лампа. Раптовий поштовх в груди вибив з моїх легень повітря.  Міцне передпліччя втиснуло мене в стіну, перш ніж я побачила оскаженілий погляд Коверта перед своїм обличчяям. Я дивилась на нього й не могла зрозуміти, що на нього найшло. Він стискав моє ліве зап'ястя так, що я навіть не могла поворухнутися, поки його інша рука притискала моє зап'ястя до плеча, тим самим знерухомлюючи.

— Де карта-пропуск? — тихо прогарчав він в моє лице. 

— Що ви робите, Коверте? —  все ще не розуміла я, вдивляючись у вихудле лице, яке заросло щетиною. —  Вам залишилося кілька днів до виписки. 

— Дайте мені цю дурну картку, поки я сам не вбив вас своїми ж руками! — крикнув чоловік, сильніше притискаючи мене до стіни. Різкий промінь світла увірвався з коридору, засліплюючи нас обох.

— Міс Вейнс? — тихо прошепотіла Елона, заходячи в палату. Чоловік різко повернув обличчя на звук. В його очах промайнув холодний відблиск, роблячи міміку більш жорстокою. — У вас все д...

— Біжи!!! — крикнула я, перед тим, як Коверт стукнув мою голову об стіну та зробив перший крок до дівчинки.

В очах стало темніти. Я не відчувала болю, але розуміла, що могла в будь-який момент втратити свідомість. Тому, не гаючи часу,  навалилася на чоловіка всією своєю вагою, збиваючи з ніг. Він вчепився в мій браслет на передпліччі, намагаючись відтягнути від себе. Через силу, метал розімкнувся і вмонтований катетер розрізав шкіру. Я ненавиділа цього чоловіка ще з секунди, коли зрозуміла, що він захотів зашкодити Елон. Але зараз, коли він псував єдиний в світі зразок лайфлайнера, від якого залежало моє життя, я хотіла його вбити власними руками, з яких зараз повільно стікала кров.