10. Останнє світло

Касета лежала на порозі.

Стара мінікасета з диктофона.

Чорна. Подряпана. З наклейкою, що від вологи пішла хвилями.

На ній було написано:

С. КОВАЛЬ. ОСТАННЄ СВІТЛО

У мене під ногами витягували Яринку.

Знизу кричав Славко:

— Обережно! Не смикай! Там нога!

Настя плакала біля люка так, ніби плач теж можна було використати замість мотузки.

Олег щось рахував.

Артем біг за Хмілем між деревами.

Павло стояв на колінах біля відкритого ходу й тримав балку, яка могла в будь-яку секунду вирішити, що достатньо прикидалася деревом і пора стати кришкою труни.

А я дивилася на касету.

Дуже корисна реакція.

Професійна.

Сестринська.

Ідіотська.

— Орися! — крикнула Настя. — Допоможи!

Тіло згадало, що в нього є руки.

Я відвернулася від порога, впала на коліна біля люка й схопила мотузку. Вона була мокра, слизька, з рудою глиною між волокон. Пальці одразу почали горіти.

— Тягнемо на три, — сказав Славко знизу. — Не геройствуємо, бо я вам потім особисто руки повідриваю.

Оце я любила в ДСНС.

Люди вміють підтримати.

— Раз!

Мотузка натягнулася.

— Два!

Знизу Яринка скрикнула.

Настя здригнулася всім тілом.

— Три!

Ми потягнули.

Не красиво.

Не як у кіно, де всі синхронні, мужні й не грузнуть колінами в старому листі.

Ми тягнули криво, з матюками, кашлем, ривками, з моїм бажанням убити люк, мотузку, будку, Хміля, Павла, Мирона і всіх дорослих чоловіків, які хоч раз у житті говорили “там дитина не пройшла б”.

Дитина пройшла.

Дитина завжди проходить туди, куди її веде дорослий.

Оце й було найстрашніше.

Спершу з темряви з’явилися руки Славка.

Потім термоковдра.

Потім червона куртка.

Брудна.

Мокра.

Справжня.

Яринка вчепилася пальцями в край люка, і нігті в неї були чорні від землі.

— Не чіпайте ногу, — прохрипів Славко. — Дайте мені її підняти. Так. Добре. Молодець. Все, мала. Все.

Яринка не плакала.

Оце було погано.

Діти мають плакати, коли їх витягують із підземного ходу, де вода вже доходила до черевиків.

Якщо дитина не плаче, значить, страх зробив у ній дуже акуратну полицю й поклав себе туди на потім.

Я знала ці полиці.

У мене таких було кілька.

Настя потягнулася до Яринки.

— Яринко…

— Не тисни, — сказав Славко. — Дайте оглянути.

— Я не буду…

— Будете. Всі будете. Від любові теж ребра тріскають.

Настя відсахнулася, наче її вдарили.

Яринка повернула голову на її голос.

— Настю?

— Я тут, сонце. Я тут.

— Я не впала.

Настя закрила рот рукою.

Вийшов звук.

Не слово.

— Я знаю, — сказала вона.

Брехала.

Але правильно.

Іноді дорослі мусять спочатку збрехати дитині “я знаю”, щоб потім усе життя намагатися це довести.

Славко загорнув Яринку в термоковдру. Золота плівка зашурхотіла в будці так голосно, що я здригнулася. Поганий звук. Надто схожий на пожежу, яка ще не почалася.

— Вода? — спитала Яринка.

— Води дамо, — сказав Славко.

— Ні. Там.

Вона слабо показала вниз.

— Там ще тече.

Славко глянув у люк.

— От чорт.

Знизу справді шуміло.

Не сильно.

Поки що.

Стара насосна прокинулася не від старості, а від чиїхось рук.

Хміль не просто тримав дитину.

Він поставив таймер.

Можливо, механічний.

Можливо, людський.

Тут різниця вже не мала значення.

Павло нарешті відпустив балку і сів просто на підлогу.

Дуже повільно.

Наче ноги в нього вимкнули не м’язи, а виправдання.

— Я думав, цей хід засипали, — сказав він.

Ніхто не відповів.

Добре.

Бо відповідей було багато, і всі непристойні.

Знадвору пролунав постріл.

Один.

Настя різко притисла Яринку до себе, забувши все, що щойно сказав Славко.

Я теж забула.

Професійна холодність виявилася річчю дуже теоретичною, коли в темному лісі стріляють, а десь там біжить єдиний поліцейський, який поки що намагався не бути меблями в цій історії.

— Артем, — сказала я.

Не спитала.

Просто сказала ім’я.

Павло підняв голову.

Славко вже тягнувся до рації.

— Артем, прийом. Артем, що у вас?

Рація зашипіла.

Відповіді не було.

Потім — тріск.

Потім голос Артема.

Задиханий.

Злий.

Живий.

— Він пішов. Старим яром. Собака з ним. Не стріляв у нього. Стріляв у землю. Чорт.

Я відчула, як повітря повернулося в легені.

Погано повернулося.

З болем.

— Поранений? — крикнув Славко.

— Ні. Я ні. Він, здається, теж ні. Там хід. Він знав. Чекайте групу. Не йдіть за ним.

Зв’язок обірвався.

Настя засміялася.

Раз.

Коротко.

Істерично.

— Не йдіть за ним. Та що ви кажете.

Я подивилася на неї.

— Цього разу послухаємо.

— Чому?

— Бо ми щойно витягли одну дитину. Не треба робити другу дурість без обіду.

Яринка тихо сказала:

— Він повернеться.

У будці стало тихо.

Навіть Славко перестав шарудіти аптечкою.

— Хто? — спитала я.

Яринка дивилася не на мене.

На поріг.

Туди, де лежала касета.

— Дядько з псом.

— Що він сказав?

Вона довго мовчала.

Губи в неї посиніли.

Славко обережно підсунув термоковдру вище.

— Можна потім, — сказав він.

— Ні, — сказала Яринка.

Дуже тихо.

Але твердо.

Я подивилася на неї.

Десять років.

Бруд на щоках.

Подряпина біля скроні.

Нога, яку вона намагалася не рухати.