9. Той, хто приходить після

Він не тікав від нас.

Він вів нас.

Я зрозуміла це не як думку. Думки приходять словами, а це прийшло тілом: холодом уздовж хребта, сухістю в роті, дурним бажанням вимкнути рекордер і зробити вигляд, що ми нічого не чули.

Але рекордер уже відтворив файл.

І тепер у старій мисливській будці було занадто багато правди для такого маленького приміщення.

Яринка була жива на записі.

Не “була живою вчора”. Не “можливо, це вона”. Не “схоже на дитячий голос”.

Жива.

Слабка.

Десь унизу.

Там, де “не темно, просто світло закінчується”.

Настя стояла біля мене й тримала рукав моєї куртки так міцно, що тканина мала всі шанси не дожити до кінця цієї історії. Артем уже говорив у рацію — коротко, без службового героїзму, але в голосі в нього з’явився метал.

— Славко, до будки. З мотузкою. Так, зараз. Ні, не сам. Бери ще двох. Координати ті самі. Швидко.

Павло мовчав.

Оце було найгірше.

Павло Деркач, людина, яка могла перетворити будь-який уламок чашки на три абзаци про пам’ять, раптом стояв мовчки. Ліхтар у його руці світив у підлогу, і промінь тремтів.

Не сильно.

Але тремтів.

— Павле Івановичу, — сказала я.

Він підняв очі.

— Так?

— Ви впізнали місце на записі?

— Ні.

Відповів надто швидко.

Я подивилася на відкриту дошку, під якою лежав рекордер. Схрон був неглибокий. Старий, обкладений гнилою дошкою, з ковдрою, сухим листям, кількома обгризеними олівцями й тим самим знаком на внутрішній стінці — пташина лапа або перевернута “М”, якщо дивитися довго й погано спати.

Тут могла лежати річ.

Тут міг лежати рекордер.

Тут не могла сидіти дитина.

І це було важливо.

Бо якби ми знайшли рекордер у схроні, а Яринка була в іншому місці, значить, файл лишили не випадково.

Нам дали послухати.

Нам показали напрямок.

Або перевірили, чи ми достатньо слухняні, щоб піти далі.

— Запис зроблено не тут, — сказала я.

Артем опустив рацію.

— Чому?

— Акустика інша. Тут дерево. Порожнина мала, сухіша. На записі камінь або бетон. Нижче. Є краплі. І рівний гул.

— Генератор? — спитала Настя.

— Може. А може, стара насосна. Або підземний хід із вентиляцією.

Павло ледь помітно здригнувся.

От.

Не на “генератор”.

Не на “підземний хід”.

На “насосну”.

Дякую, тіло. Ти чесніше за свого власника.

— У лісі є стара насосна? — спитала я.

Павло усміхнувся.

Дуже втомлено.

Дуже погано.

— У цьому лісі є багато старого.

— Я питаю конкретно.

— Була. Колись. Для меліорації. Потім усе списали. Залишилися плити, шахта, кілька бетонних колодязів.

— Де?

Він не відповів.

Настя різко повернулася до нього:

— Де?

Павло подивився на неї так, як дивляться на людину, котра щойно попросила відчинити двері в кімнату, де лежить не просто труп, а вся родина.

— Біля Жорен, — сказав він.

У мене в голові клацнула карта з музею.

Червоні нитки.

Сьома ділянка.

Чорний бук.

Стара дорога.

Зруйнована мисливська будка.

І слово: Жорна.

Павло сам показав нам цю карту.

Сам привів нас сюди.

Сам стояв поруч, коли ми слухали запис.

Оце і є найгірший вид провідника: той, хто веде правильною дорогою, але ніколи не каже, для кого вона правильна.

Артем підняв рацію знову.

— Усім групам: перевірити район старої насосної біля Жорен. Повторюю, стара насосна біля Жорен. Дитина може бути в підземному приміщенні. Потрібні тепловізор, мотузки, медики…

Рація зашипіла.

Потім звідти прорізався голос Мирона:

— Не веди людей до Жорен.

Артем завмер.

Настя повільно сказала:

— Звісно.

Я взяла рацію з руки Артема раніше, ніж він устиг вирішити, чи віддавати.

— Мироне, — сказала я. — Чому?

Шипіння.

Далекі голоси.

Дощ по листю або просто перешкоди.

Потім Мирон відповів:

— Бо там дитина не пройшла б.

Я майже всміхнулася.

Не весело.

— Ви вже це казали. Про болото. Про чорний бук. Про всі місця, де потім знаходилося щось важливе.

— Орисю, слухай мене.

— Я вже дванадцять років слухаю, куди ви не радите йти.

Пауза.

І в цій паузі, здається, навіть ліс прислухався.

— Якщо ви зараз підете до Жорен, — сказав Мирон, — він дізнається, що ви зрозуміли.

— Хто?

Мирон не відповів.

Замість нього рація хрипко видала чужий звук.

Сухий кашель.

Один.

Короткий.

Стриманий.

Я перестала дихати.

Настя прошепотіла:

— Це з запису.

Так.

З першого запису. З того, де Яринка казала, що вона не впала. З того місця, яке я слухала десять разів і весь час називала “чоловік поруч із дитиною”.

Я тоді думала, що це один чоловік.

Мирон.

Або Павло.

Але кашель не належав голосу Мирона.

І не належав Павлу.

Це був окремий підпис.

Сухий. Низький. Наче людина стримувала не хворобу, а звичку видавати себе.

Рація замовкла.

Артем вирвав її назад.

— Хто вийшов в ефір? Хто щойно вийшов в ефір? Назвіться.

Тиша.

Потім Мирон.

Вже іншим голосом.

— До будки ніхто не підходить. Чуєте? Ніхто. Я йду до вас.

— Не треба, — сказав Павло.

Ми всі подивилися на нього.

Він зрозумів, що сказав це вголос.

Запізно.

— Чому? — спитав Артем.

Павло провів долонею по обличчю.

На секунду став старшим. Не тим красиво-сумним музейником, який пам’ятає всіх зниклих. Просто старим чоловіком у вологій будці, що дуже довго носив у собі щось важке й тепер не знав, як не впасти під його вагою.

— Бо Мирон зробить те, що завжди робить, — сказав він. — Почне відводити вас убік.