8. Світло кінчається

Дзвіночок брязнув між деревами.

Один раз.

Тонко, чисто, майже ввічливо.

Так брязкають не речі, які падають. Не гілки. Не старе залізо, що зачепилося за вітер. У падіння завжди є продовження: удар, перекат, ще один зайвий звук, дурна фізика, яка псує людям драматичні моменти.

Тут продовження не було.

Був один короткий металевий голос.

І тиша після нього стала більшою.

Настя завмерла першою. Не тому, що злякалася більше за всіх. Просто вона стояла на пів кроку попереду, а люди, які стоять попереду, першими отримують право виглядати нерозумно перед темрявою.

Павло Деркач зупинився так, ніби його хтось узяв за комір іззаду.

Я не озирнулася одразу.

Погана професійна звичка: спочатку слухати, потім робити вигляд, що ти людина, а не мікрофон із невирішеними сімейними проблемами.

Звук прийшов ніби справа. Від молодих ялин, де земля провалювалася нижче й починався темний вільшняк. Але “ніби” — це слово, яким акустика тихо сміється з людської самовпевненості.

Мокрий ліс умів крутити звук.

Стовбури відбивали високі частоти. Глина з’їдала низькі. Вода під корінням давала короткий слизький хвіст. Якщо брязнуло справа, предмет міг бути попереду. Або позаду. Або зовсім поруч, але так близько до мокрої кори, що звук сповз по ній убік, як дощ.

Я повільно підняла руку.

Не жест “тихо”. Ми й так мовчали.

Жест “не робіть дурниць”.

Люди часто плутають ці два.

Настя прошепотіла:

— Це він?

— Дзвіночок, — сказала я.

— Я не про дзвіночок.

Я теж не про нього.

Павло дихав важко. Дуже тихо, але важко. У чоловіків його віку страх часто маскується під серце, тиск або “я просто швидко йшов”. Непогана маска. Майже медична.

— Не рухайтесь, — сказала я.

— Там може бути Яринка, — Настя вже тягнулася до ліхтаря.

— Яринка не носить собачий дзвіночок.

Вона застигла.

З мокрих гілок на мою куртку скотилася вода. Холодна, нахабна, дуже реальна. Я чомусь зраділа їй. Реальні речі в цьому лісі були дефіцитом.

Ми стояли за заднім парканом Павлового музею, там, де городи закінчувалися старою межею, а межа — лісом. До будки треба було йти через сінокіс. Не основною стежкою. Не там, де вже ходили групи. Мирон сказав: через сінокіс.

Мирон узагалі багато що сказав.

У мене була окрема полиця в голові для речей, які говорив Мирон. На ній пахло глиною, мокрими чоботами і брехнею, яку занадто довго носили як робочий одяг.

Дзвіночок більше не повторився.

Оце і було найгірше.

Якби він брязкав далі, можна було б вирахувати ритм. Відстань. Напрямок. Ходу тварини. Чи біжить пес, чи стоїть. Чи веде його хтось на повідку, чи він сам іде між деревами, дуже вихований, дуже мовчазний, дуже неправильний.

А один звук — це не доказ.

Один звук — це приманка.

Позаду швидко захлюпала глина.

Настя різко обернулася й ледь не врізала мені ліхтарем по руці. Я вчасно ухилилася. Приємно, коли люди рятують дітей із таким ентузіазмом, що можуть покалічити всіх дорослих навколо.

— Це я, — прошипів Артем.

Він вискочив із темряви біля паркану, мокрий, злий і з телефоном у руці. На плечі висіла рація, на куртці — плями глини. Обличчя в нього було таке, ніби він щойно посварився з процедурою і процедура перемогла за очками.

— Ви що, вирішили без мене?

— Ми вирішили стояти, — сказала я. — Поки що непогано виходить.

— Я ж сказав чекати.

— А ми чекали. Дві хвилини. Для нашого села це майже вічність.

Він глянув на Настю, на Павла, на мене.

Потім — між дерева.

— Що було?

— Дзвіночок, — сказала Настя.

Артем одразу змінився. Не сильно. Просто хлопець із мокрим чубом став поліцейським із мокрим чубом.

— Де?

Я показала праворуч.

— Але звук міг відбитись. Тут вологі стовбури, низина, вода. Я б не присягала на напрямок.

— Собачий?

— Схоже.

Павло раптом сказав:

— Він поруч.

Ми всі подивилися на нього.

— Хто? — спитав Артем.

Павло проковтнув.

— Пес.

Не чоловік. Не викрадач. Не той, хто знав Солю.

Пес.

Оце я теж поклала на полицю.

Артем зняв рацію.

— Я можу підняти групу.

— І він піде, — тихо сказав Павло.

— Хто — він?

Павло не відповів.

Звісно.

Люди, які зберігають таємниці, дуже люблять ставити себе в центр кімнати й мовчати так, щоб усі навколо мусили обходити їхні мовчання, як меблі.

— Велика група наробить шуму, — сказала я. — Якщо там хтось є біля будки, він почує раніше, ніж ми підійдемо.

— А якщо там дитина? — Артем дивився на мене жорстко. — Якщо вона там і їй потрібна допомога?

— Тоді тим більше не треба йти як весільний кортеж.

Настя коротко видихнула. Не сміх. Нервовий витік повітря.

Артем потер перенісся.

— Добре. Малий склад. Я, ви, Настя, Павло Іванович. Славко підтягнеться із групою, але триматиметься далі. Я скидаю координати.

— Тут зв’язок сідає, — сказав Павло.

— У мене два оператори.

— Тут завжди так.

Я подивилася на нього.

— Не люблю цю фразу.

— Яку?

— “Завжди так”. Нею в нас прикривають усе, що ніхто не перевіряв.

Павло опустив очі.

На секунду мені стало його шкода.

Дуже незручно.

Співчуття взагалі погано поєднується з підозрою. Як дешевий чай із запахом крові: пити можна, але краще не звикати.

Славко підійшов майже беззвучно, наскільки це взагалі можливо для людини, яка носить на собі аптечку, мотузку, рацію і відповідальність за всіх дурнів у радіусі двох кілометрів.

— Я лишаюся біля повороту, — сказав він Артемові. — Якщо що — даю групу. Але, люди, ви акуратно. Ліс сьогодні якийсь…

Він замовк, підбираючи слово.

— Який? — спитала Настя.

Славко скривився.