7. Птахи, яких немає

Я не пила той чай.

Не через Павла.

Ще ні.

Просто в мене в кишені лежав Солин брелок-лисиця, і пальці мимоволі стискали його так, ніби він міг відкусити. Соля казала, що лисиці — єдині нормальні істоти в казках: ніколи не прикидаються добрими, коли прийшли когось надурити.

Це була погана думка біля чоловіка з термосом.

Я її залишила.

Деякі погані думки корисніші за хороші.

Жовта шапка лежала на мокрій траві за сигнальною стрічкою й виглядала неправильно. Не покинуто. Не загублено. Акуратно. Помпон розправлений. Бруд збоку, не зверху. Так дитячі речі не падають.

Так їх кладуть.

Люди навколо робили те, що люди завжди роблять біля чужої трагедії: говорили забагато.

Хтось казав, що бачив шапку вчора.
Хтось казав, що не бачив, але міг би.
Хтось уже знав, що “це ліс”.
Хтось просив не поширювати чутки й говорив це таким голосом, що чутка сама шукала блокнот.

Славко тримав натовп за стрічкою й мав вигляд людини, яка ще трохи — і почне пакувати всіх присутніх у чорні пакети. Поки гуманно. Артем говорив у телефон біля старої криниці. Настя стояла поруч з Олегом — хлопцем із її “лісових вух” — і дивилася в екран так, ніби телефон винен особисто.

Мирон був осторонь.

Він дивився не на шапку.

На дорогу.

З виразом людини, яка дуже хоче кудись піти, але знає: якщо піде зараз, усі нарешті подивляться саме туди, куди він не хотів.

Павло Деркач протирав окуляри.

Знову.

У нього це було або нервовим тиком, або способом виграти секунди. Я вже перестала вирішувати, яке з двох. У людях, які добре володіють паузами, найстрашніше те, що ти ніколи не знаєш: вони думають чи ховаються.

— Камера біля магазину, — сказала я йому. — Ви знали про неї?

Павло повільно повернув голову.

— У нашому селі одинадцять вуличних камер. Я знаю про всі.

— Це не відповідь.

— Це факт.

— Факт теж може бути способом не відповідати.

Він вставив окуляри назад. Скло було чисте. Очі — ні.

— Ні, — сказав він. — Я не слідкую за тим, кого вони знімають.

— Але слідкуєте за тим, хто з’являється в селі вперше.

Цього разу він не прикрився формулюваннями.

— Так.

Настя підійшла так швидко, що Олег навіть підняв руку, ніби хотів її зупинити. Дарма. Настю в такому стані краще було не зупиняти. Можна втратити пальці.

— Чоловік із собакою, — сказала вона. — Ви його бачили?

Павло подивився на жовту шапку за стрічкою.

— Так.

Олег тихо вилаявся.

— І мовчали? — Настя сказала це не голосно. Гірше. Рівно.

— Я бачив незнайомого чоловіка з великим псом на краю ринку три дні тому. Це не злочин.

— Це не повідомлення, — сказала я. — Теж не злочин. Але зараз дуже незручний збіг.

— У моєму віці незручні збіги вже не дивують, пані Орисю.

— А в моєму ще дратують. Розкажіть.

Він мовчав.

Недовго. Але достатньо, щоб я почула, як за спиною старі жінки знову почали шепотіти. Вони робили це майстерно. Ціле життя тренувалися говорити тихо так, щоб чули всі.

— Не тут, — сказав Павло.

Я ледь усміхнулася.

— У вас це сімейне? Усі важливі речі в цьому селі кажуть “не тут”.

— Цього разу я не ухиляюся.

— А що робите?

— Не хочу, щоб те, що я покажу, за десять хвилин стало новою легендою.

Я подивилася на натовп.

Павло мав рацію.

Це дратувало найбільше.

Артем закінчив розмову й підійшов до нас. Обличчя в нього було змучене, але вже не розгублене. Молодий поліцейський вчився на ходу. Поганий метод освіти, зате швидкий.

— Що відбувається?

— Павло Іванович хоче щось показати в музеї, — сказала Настя.

— Кому?

— Мені, — відповіла я.

— І мені, — додала Настя.

Павло зітхнув.

— Настю…

— Я теж.

Вона сказала це тоном людини, з якою краще не сперечатися вдруге, якщо ти любиш свої нерви в комплекті.

Артем подивився на шапку. Потім на Мирона. Потім на мене.

— Я не можу зараз піти. Тут місце знахідки, люди, фіксація.

— Ми недалеко.

— Двадцять хвилин.

— Тридцять, — сказала я.

— Двадцять п’ять.

— Перший раз у житті торгуюся з поліцейським за час.

— Перший раз у житті ведуть слідство без дозволу.

— Процедура образиться.

— Процедура вже ридає в кутку.

Він сказав це сухо, майже без виразу.

Я майже пишалася.

Майже.

— Добре, — сказала я. — Двадцять п’ять.

— Телефони ввімкнені. Локацію скиньте.

— Мамою клянуся.

— Не треба. У вас із родинними клятвами тут погано.

Це було майже жорстоко.

І майже правильно.

Ми пішли.

Музей стояв за два подвір’я від сільради, але дорога до нього раптом здалася довшою. Село дивилося нам у спини. Вікнами, хвіртками, мокрими псами, які сиділи під навісами й не гавкали. Місцеві собаки взагалі мали сьогодні забагато думок.

— Великий пес, — сказала я Павлу. — Який?

— Сірий. Можливо, вівчарка. Можливо, помісь. Не старий. Добре вихований.

— Ви встигли оцінити виховання?

— Він сидів, доки чоловік говорив із Яринкою. Не тягнув повідець. Не нюхав сумки. Не гавкав. Дивився на ліс.

Настя спіткнулася на рівному місці.

— Яринка з ним говорила?

Павло не обернувся.

— Так.

— І ви це тільки зараз кажете?

— Тоді Яринка говорила з чоловіком біля ринку. Дитина, яка любить тварин, погладила собаку. Це не виглядало як злочин.

— А зараз?

— Зараз усе вчорашнє виглядає як доказ.

Оце було правдою.

Ненавиджу, коли люди, яким не довіряєш, кажуть правду.

У музеї Павло не пішов до першої кімнати.

Не до рушників, кераміки, старих фотографій і дерев’яних іграшок, де речі прикидаються історією, бо вже не можуть бути життям.

Не до другої, де висіла ручна карта Мертвого лісу з червоними нитками, позначками й словом “Жорна” біля сьомої ділянки.