6. Голоси під брезентом

Павло Деркач стояв на краю болота так, ніби болото запросило його особисто, але забуло попередити про форму одягу.

Коричневе пальто вже зачепило реп’яхи. Шарф з’їхав набік. На чоботях — мокра глина. Але сам Павло виглядав дивно сухим.

Не зовні.

Всередині.

Є люди, які мокнуть під дощем.
А є ті, на кого навіть погода не наважується сісти без дозволу.

У руках він тримав термос і два металеві горнятка.

— Чай ніс, — сказав він і трохи підняв термос. — Думав, людям знадобиться тепле.

Настя стояла біля відкритого брезенту — бліда, зла й дуже молода. Так виглядають люди, які за ніч втратили право бути наївними.

— У болоті? — спитала вона.

Павло подивився на неї м’яко.

— Пошукові групи іноді заходять далі, ніж планують.

— Особливо коли хтось каже їм не туди йти, — сказала я.

Мирон повільно повернув до мене голову.

— Орисю.

Він вимовив моє ім’я так, ніби міг зупинити мене ним на пів слові. Колись, може, і міг би. Дванадцять років тому я була дівчиною, яка ще вірила, що дорослі чоловіки з низьким голосом знають, куди не треба йти, бо бережуть.

Тепер я знала: іноді вони просто бережуть не тебе.

— Не “Орисю”, — сказала я. — Пояснюй.

— Тут не місце.

— Так, місце в нас зайняте. Деревиною.

Славко низько присвиснув, роздивляючись відкриті стовбури.

— Свіжак. Я не експерт по лісі, але якщо це санітарна рубка, то я балерина в гумових чоботях.

— Не применшуйте себе, — сказала Настя. — У вас потенціал.

Славко глянув на неї.

— Дякую. Не зараз.

Артем уже фотографував стовбури, брезент, каністру, сліди шин. Робив усе правильно. Навіть занадто правильно, як людина, якій страшно помилитися на першій справжній справі.

— Пане Голяк, — сказав він, не піднімаючи голови. — Ви залишаєтесь тут. Нікуди не йдете. Я викликаю слідчо-оперативну.

Мирон коротко засміявся.

Без веселощів. Без злості навіть.

— Хлопче, поки ти викличеш своїх, поки вони доїдуть, поки знайдуть дорогу, тут ще одна дитина стане легендою.

Артем завмер.

— Ви щось знаєте?

Мирон стиснув щелепи.

Павло тихо кашлянув.

Не тим сухим кашлем із запису. Іншим. М’яким, музейним, ввічливим. Кашлем людини, яка просить слова, хоча її ніхто не питав.

— Мироне, — сказав він майже лагідно. — Не додавайте собі біди.

— Ви мені ще порадьте, що казати, Павле Івановичу.

— Я раджу мовчати тільки тим, хто вміє мовчати правильно.

У лісі стало тихіше.

Хоча куди вже.

Я подивилася на Павла. Він дивився на Мирона. М’яко, уважно, без погрози. І саме тому в цій увазі було щось холодне. Не поліцейське. Не злочинне. Старіше.

Наче він не ловив Мирона на брехні.

Наче перевіряв, чи той ще тримається узгодженої версії.

— Ви давно тут? — спитала я.

Павло повернувся до мене.

— У селі? Все життя, з перервами. У цій конкретній калюжі — хвилин п’ять.

— Ви знали, що тут деревина?

— Я здогадувався, що на сьомій ділянці є щось недобре.

— Знову це слово.

— Я люблю точні слова.

— Ні. Ви любите зручні.

Його очі не образилися. От зовсім. І це було погано. Людина, яку не зачепила справедлива грубість, або свята, або тренована.

Святих у болоті з термосами я не зустрічала.

— Можливо, — сказав Павло.

— Я не люблю “можливо”.

— Чув про вашу професійну неприязнь.

— Від кого?

— Від людей, які пам’ятають вашу сестру.

Я відчула, як щось усередині мене стало на край.

Не впало.

Просто стало.

Павло, здається, помітив. І не натиснув одразу. Розумна людина.

Небезпечна людина.

— Соля приходила до музею, — сказав він тихіше. — Тричі. Ні, чотири. Один раз — уже після закриття, через задній вхід. Бо перед тим посварилася з вами й сказала, що “вдома всі говорять так, ніби в них інструкція до нормальної дитини, а вона бракована”.

Я не відповіла.

Навіть темний гумор десь здох. Без драматичних поз. Просто ліг і не подав ознак життя.

Соля справді так могла сказати. Саме так. Не “мене не розуміють”, не “мені важко”, а “інструкція до нормальної дитини”. Бо Соля завжди била влучніше, ніж мала право в шістнадцять.

— Навіщо вона приходила? — спитала я.

Голос вийшов рівний.

Професійний.

Мертвий, але на ногах.

— Дивилась старі карти, — сказав Павло. — Питала про назви ділянок. Про чорний бук. Про те, чому біля нього птахи не сідають.

— І ви їй відповідали?

— Я тоді ще думав, що цікавість лікується фактами.

— А тепер?

— Тепер я знаю, що деякі факти поводяться як хвороба.

Настя різко видихнула.

— Павле Івановичу, Яринка теж до вас ходила?

Він не одразу відповів.

Оця пауза була маленька. Для нормальної людини — нічого. Для мене — ціла кімната зі світлом, яке хтось поспіхом вимкнув.

— Діти часто заходять у музей, — сказав він.

— Не брешіть загально, — сказала я. — Це найгірший вид брехні. Ніби ще нічого не сказав, а вже смердить.

Славко тихо пробурмотів:

— Занотую для шлюбу.

Павло поглянув на мене вже інакше. Не м’яко. Уважніше.

— Так. Яринка заходила.

Настя зробила крок ближче.

— Коли?

— Днів п’ять тому. Можливо, шість.

Я подивилася на нього.

Павло зітхнув.

— П’ять.

— З ким?

— Сама.

— І що хотіла?

Павло перевів погляд на чорний бук. Той стояв далі між деревами, темний, покручений, із дуплом, схожим на рот, який дуже довго тримав у собі слово.

— Вона принесла малюнок.

— Який малюнок? — спитала Настя.

— Сова. Дупло. Старий бук. Дитяче.

— У неї всі малюнки дитячі, — сказала я. — Їй десять.

— Не всі дитячі малюнки дитячі, пані Орисю.

Оце мені зовсім не сподобалося.