5. Жовта шапка

Жовтий колір у лісі виглядає неправильно.

Зелений, чорний, мокро-коричневий — так. Навіть червоний іноді вписується: ягоди, стрічки на деревах, чиясь куртка між стовбурами.

А жовтий кричить.

Не голосно. Гірше.

Так, ніби хтось дуже маленький махає рукою з темряви, а ти вже не встигаєш махнути у відповідь.

Ми вибігли з музею одночасно. Навіть Павло — не старечою ходою, не обережно, не “я вам зараз покажу коротшу дорогу”, а різко, майже молодо. На ґанку він спіткнувся об дерев’яний поріг, вилаявся тихо й абсолютно не краєзнавчо.

Це було перше живе слово від нього за весь ранок.

Настя вже бігла до дороги.

— Де?! — крикнула вона.

З боку старої автобусної зупинки нам махав хлопець у світловідбивному жилеті. Не волонтер — місцевий. Видно по тому, як він стояв: наче сам не знав, чи має право бути важливим.

— Там! За криницею! Під терном!

Артем вирвався вперед.

— Ніхто не чіпає! Руки забрали! Назад!

Хлопець одразу підняв руки.

— Я не чіпав! Я тільки побачив!

— Хто ще був?

— Та я сам!

— Сам чого поперся?!

— Мені сказали дивитися за городами!

— Хто сказав?

Хлопець розгубився.

— Та… всі.

Оце “всі” в нашому селі було окремою юридичною особою. “Всі сказали”, “всі знали”, “всі бачили”, “всі мовчали”. Дуже зручно: відповідальність розмазується тонким шаром по громаді, як масло по хлібу в бідні роки.

Шапка лежала під терном.

Жовта, з помпоном. Мокра з одного боку, у реп’яхах, із темною смугою землі по краю.

Не кров.

Я сказала це собі одразу.

Не кров.

Земля.

Будь ласка, земля.

Артем присів, не торкаючись.

— Фото. Відео. Славка сюди.

Настя стояла поруч і дивилася так, ніби ця шапка особисто її зрадила.

— Це її, — сказала вона.

— Ви впевнені?

— У чаті фото. Та сама.

Я витягла телефон, відкрила орієнтування. Жовта шапка. Помпон. Невелика нашивка збоку — біла пташка.

На знайденій шапці нашивка була відірвана.

Місце лишилося. Пташки не було.

— Нашивка де? — спитала я.

Артем підняв голову.

— Що?

— На фото є біла пташка. Тут немає.

Настя нахилилася.

— Чорт.

— Не чіпати, — сказав Артем.

— Я не чіпаю, я дивлюся.

— У вас у всіх тут дивитися — це вже половина злочину.

— Вітаю в громадській роботі, — сказала Настя.

Павло стояв трохи далі. Не підходив. Дивився не на шапку — на криницю за нею.

Стара криниця була дерев’яна, з перекошеним дахом. Колись тут, мабуть, зупинялися люди: напитися, поговорити, перечекати дощ. Тепер біля неї росли терен, кропива й упертий кущ калини — такий, ніби цвісти йому вже нецікаво, але з принципу він ще тримається.

— Павле Івановичу, — сказала я.

Він повернувся повільно.

— Так?

— Чому ви дивитеся на криницю?

— Бо шапку не залишають там, де дитину забрали.

— А де залишають?

— Там, де її мають знайти.

Артем підвівся.

— Ви це звідки взяли?

Павло знизав плечима.

— З досвіду.

— Якого саме?

— Поганого.

Настя стиснула кулаки.

— Може, досить? У вас кожна фраза як обкладинка старої книжки. Нормально сказати можете?

Павло подивився на неї.

— Можу. Шапку підкинули.

Тиша після цього стала дуже простою.

Без фольклору.

Без Лішого.

Без лісу.

Хтось узяв дитячу шапку й поклав там, де її знайдуть.

— Навіщо? — спитав хлопець у жилеті. Він досі стояв із піднятими руками, хоча всі вже забули сказати йому опустити.

— Щоб ми бігли сюди, — відповіла я. — Або щоб не бігли кудись інше.

Артем уже говорив по телефону:

— Так, біля старої криниці. Ні, тіло не знайдено. Шапка. Так, імовірно її. Місце обмежити. Мені потрібна група. І кінологів сюди.

Павло тихо сказав:

— Собаки знову не підуть.

— Ви звідки знаєте? — різко спитала Настя.

— Бо тут починається стара стежка на пасіку. Вона веде до сухого яру, потім до болота. Якщо хтось тягнув або ніс дитину, запах переб’ється водою, глиною, людьми. А тепер ще й усі сюди набіжать.

— Ви говорите як людина, яка вже бачила, як шукають неправильно.

— Бачив.

— І нічого не зробили?

Він не відповів.

Настя хотіла ще щось сказати, але я торкнула її за лікоть.

— Не зараз.

— А коли? — спалахнула вона. — Тут у всіх “не зараз”. Дитина зникла зараз.

— Саме тому не зараз.

Вона видихнула крізь зуби й відвернулася.

Я її розуміла.

Я теж хотіла струсонути Павла за його шарф і витрусити з нього всі красиві формулювання, поки не посиплеться щось нормальне: хто, де, коли, чому.

Але Павло не був людиною, з якої щось витрушують силою. Він був шафою з підписаними коробками. Треба було знайти правильну шухляду.

Я присіла біля шапки на безпечній відстані.

Запах.

Мокра вовна. Земля. Терн. Щось різке, ледь помітне.

— Настю, у вас є пакет?

— Є. Але Артем мене вб’є.

— Нічого не беремо. Просто дай.

Вона простягнула мені чистий zip-пакет із рюкзака.

Я відкрила його й повільно піднесла до шапки, не торкаючись. Набрала повітря всередину, закрила. Настя дивилася на мене як на людину, яка остаточно здуріла, але з поваги мовчала.

— Ви що, запах збираєте? — спитав хлопець у жилеті.

— Консервую.

— А так можна?

— Тепер уже так.

Артем закінчив дзвінок і подивився на пакет.

— Це неофіційно.

— У вас тут багато неофіційного. Одним пакетом більше.

— Пані Орисю…

— Якщо на шапці є запах пального, мастила, трав, диму, підвалу, собаки, чого завгодно — ми хоча б матимемо шанс. Ви хочете шанс чи протокол?

Він помовчав.

— Я хочу знайти дитину.

— От і порозумілися.