4. Музей тих, хто не повернувся

Я не випила чай Павла Деркача.

Це, можливо, було неввічливо.

Але в мене з дитинства лишилася дуже проста система безпеки: якщо в селі хтось надто ласкаво пропонує тобі щось “для нервів”, нерви краще залишити при собі.

Павло помітив.

Звісно, помітив.

Люди, які збирають чужі історії, зазвичай добре бачать дрібниці: хто відвернувся на слові “тіло”, хто почав терти палець без обручки, хто не торкнувся гарячого чаю.

— Не довіряєте? — спитав він.

— Чаю?

— Мені.

— Я професійно не довіряю.

Він усміхнувся.

— Зручна професія.

— Не дуже. Друзів мало.

— Зате вороги чесніші.

Я подивилася на нього уважніше.

— Це ви зараз із досвіду?

— З віку.

Павло Деркач умів відповідати так, щоб фраза лишалася в повітрі після нього. Як запах диму на светрі. Ніби й нічого особливого, але відразу зрозуміло: десь горіло.

Артем саме говорив із прибулою групою. Мирона відвели трохи вбік. Не затримали. Не допитували як злочинця. Просто поставили поруч із сільським головою й двома поліцейськими так, щоб він не міг непомітно зникнути.

Мирон не намагався.

Він стояв і дивився на чорний бук.

Не на брезент. Не на свіжозрізані стовбури. Не на людей із телефонами.

На бук.

Мене це дратувало.

— Ви сказали “дванадцять”, — нагадала я Павлу.

Він повільно повернув до мене голову.

— Я багато що кажу. Старі люди мають цю слабкість. Якщо їх вчасно не зупинити, вони починають із погоди й закінчують Австро-Угорщиною.

— Хто дванадцятий?

— Не тут.

— Чому?

— Бо тут занадто багато вух.

Настя пирхнула.

— У нас вуха на деревах, Павле Івановичу. Ви звикли.

Він подивився на неї з м’якою докірливістю.

— От бачите, я вас недооцінював. У вас уже з’являється місцеве почуття гумору. Воно, правда, як болотяна вода: спершу холодне, потім неприємно затягує.

— А у вас місцева звичка не відповідати, — сказала я.

— Ні. Я відповідаю. Просто не завжди тим, хто питає.

Ось це вже не сподобалося навіть Насті.

Вона перестала всміхатися.

— Дитина зникла, — сказала вона. — Не час берегти ваші театральні паузи.

Павло зняв окуляри, протер скельця краєм шарфа. Рух був повільний, майже домашній. Так люди витирають пил зі старої фотографії, не очі.

— Я не бережу паузи, Настю. Я бережу живих. Мертві в нас і так забагато говорять — чужими ротами.

Він сказав це тихо.

Не для всіх.

Для мене.

Я відчула, як шкіра на руках стягнулася.

— У вас у музеї є записи? — спитала я.

— Є.

— Камера?

— Над входом. Погана, але вперта.

— Яринка була у вас три дні тому.

— Так.

— Я хочу подивитися.

— Зараз?

— Зараз.

Павло глянув на чорний бук.

Потім на Мирона.

Потім на мене.

— Тоді ходімо. Музей ближче, ніж сільрада. І там тепліше. Тепло іноді допомагає мозку згадати, що він не тільки орган для паніки.

— Я піду з вами, — сказала Настя.

— Підеш, — відповіла я.

Артем підняв голову від телефону.

— Куди?

— У музей Деркача. Переглянути записи з камери й дитячі матеріали з екскурсії.

— Я з вами.

— Ви потрібні тут.

— Я сам вирішу, де я потрібен.

Упертий.

Непогано.

— Добре, — сказала я. — Але якщо ви дорогою скажете “оформимо по процедурі”, я вдарю вас чимось фольклорним.

Славко, який саме фотографував каністру, не піднімаючи голови сказав:

— У мене є сокира. Але службова.

Артем подивився на нас так, як дивляться люди, які раптово потрапили в чужу сім’ю й уже жалкують, що не залишилися сиротами.

До музею ми йшли вп’ятьох: я, Настя, Артем, Павло й тінь Мертвого лісу, яка не відставала навіть тоді, коли дерева лишилися за спиною.

Садиба Павла стояла на краю села.

Колись це був великий будинок заможної родини: висока стеля, різьблені наличники, веранда з дерев’яними стовпчиками. Тепер він виглядав так, ніби його занадто довго просили триматися заради історії, і він із ввічливості погоджувався.

На воротах висіла табличка:

МУЗЕЙ ПАМ’ЯТІ СТАРОГО ЛІСУ
екскурсії за домовленістю

Нижче хтось маркером дописав:

НЕ ХОДІТЬ

Павло зупинився перед написом.

— Діти, — сказав він.

— Або чесна реклама, — сказала Настя.

Він усміхнувся, але якось не до кінця.

У дворі пахло мокрою землею, димом і сушеними яблуками. Під навісом стояли старі жорна, уламок надгробка без дати, дерев’яна ступа й два колеса від воза. На мотузці сушилися пучки трав. У вікні майнула сіра кішка з обличчям істоти, яка бачила більше відвідувачів музею, ніж хотіла.

— Це Марта, — сказав Павло.

Кішка зупинилася на підвіконні й довго дивилася на мене жовтими очима.

У цьому музеї навіть тварини виглядали так, ніби щось пам’ятали.

Павло подивився на мене.

— Не любите котів?

Я нічого не відповіла.

У нього була дуже погана звичка ставити питання, які звучали легше, ніж були.

Всередині музей пах пилом, деревом, воском і старим папером. Запах такий густий, що його можна було різати ножем і подавати до чаю замість лимона.

Перша кімната була звичайна: рушники, старі світлини, кераміка, уламки посуду, дерев’яні іграшки, карта села до колгоспу, вицвілі документи під склом. Те, що люблять музеї: речі, які колись були чиїмось життям, а тепер стали підписами на картонках.

Друга кімната була про ліс.

І от там мені перестало бути смішно.

На стіні висіла велика карта Мертвого лісу. Не офіційна. Ручна. З позначками, стрілками, датами, тонкими червоними нитками, прикріпленими кнопками до різних точок. Чорний бук. Болото. Стара дорога. Зруйнована мисливська будка. Джерело. Ділянка 7. Старі поховання. Місця зникнень.