3. Людина, яка пам’ятала всіх

Мирон Голяк стояв між вільхами й дивився на зрубані стовбури так, ніби вони мали самі накритися брезентом назад.

Не сердито.

Не злякано.

Гірше.

Втомлено.

Люди з таким обличчям не кажуть: “Я не винен”. Вони кажуть: “Та всі так роблять”.

А це завжди поганий початок розмови.

Артем першим отямився. Молодий поліцейський із району, який ще вірив, що якщо дуже правильно натискати кнопки в телефоні, держава прокинеться й допоможе.

— Пане Голяк, — сказав він, — поясните?

Мирон перевів на нього очі.

— Що саме?

Гарне питання.

Перед нами лежала купа свіжозрізаних буків і смерек під брезентом на болоті, за двісті метрів від місця, де зникла дитина. Біля стовбурів — каністра, мотузка, сліди шин, тирса, брудні рукавиці й така кількість “що саме”, що вистачило б на невеликий кримінальний кодекс.

Але Мирон спитав спокійно.

З досвідом.

— Почнімо з дерев, — запропонувала я. — Вони тут самі полягли? Групове самогубство лісу?

Славко пирснув.

Не вчасно.

Але щиро.

Мирон на мене навіть не глянув.

— Орисю, не зараз.

— А коли? Коли Яринку знайдуть? Чи коли не знайдуть, і всі знову скажуть “ліс забрав”?

— Ти нічого не розумієш.

О, ця фраза.

Універсальна чоловіча викрутка для будь-якого замка. Особливо якщо за дверима лежить щось незаконне.

— Поясніть, — сказав Артем. — Офіційно.

Мирон подивився на нього довше. Оцінював. Не людину — користь від брехні.

Потім зітхнув.

— Санітарна рубка.

Настя голосно засміялася.

Навіть не сміхом. Звуком.

Коротким, сухим, майже образливим.

— Це ви серйозно?

— Дерева хворі.

— І тому ви сховали їх у болоті під брезентом?

— Документи в сільраді.

— Підроблені?

Мирон нарешті подивився на неї.

— Дівчинко, не лізь у дорослі справи.

Настя зробила крок до нього.

— Дівчинка зараз лежить невідомо де, бо дорослі справи дуже зручно завжди не для нас.

Славко підняв руку.

— Так. Стоп. Ми тут не для дискусійного клубу. У нас зникла дитина.

Саме це і було найгірше.

Бо дерева лежали тут.

Докази лежали тут.

Мирон стояв тут.

А Яринки тут не було.

Я присіла біля тирси. Вона була світла, свіжа, мокра по краях. Пахла не смертю. Життям, яке вчора ще мало коріння.

Поруч у грязюці відтиснувся протектор. Широка шина, глибока насічка. Не легкова. Мабуть, старий трактор або невеликий лісовоз. Слід ішов далі у вільшняк, туди, де болото ставало щільнішим і темнішим.

— Коли це рубали? — спитала я.

Мирон мовчав.

— Уночі? — спитала Настя. — Саме тому ви не хотіли, щоб ми ставили рекордери?

— Ви ставили свої іграшки без погодження.

— Вуха, — сказала я.

Він не зрозумів.

— Що?

— Вона назвала їх “вуха”. І це краще, ніж “іграшки”. І вони, на відміну від деяких людей, чесно записують те, що чують.

Мирон подивився на мене.

Ось тепер сердито.

Нарешті.

— Ти приїхала сюди не правду шукати, Орисю.

— А що?

— Винного.

Я всміхнулася.

— Чудово. Ви вже тренуєтеся.

Він зробив крок до мене.

Славко — теж.

Просто став між нами. Ніби випадково. Людина-гора з аптечкою, мотузкою й дуже хорошим інстинктом виживання.

— Ми викликаємо групу, — сказав Артем. — Фіксуємо місце. Пане Голяк, ви повертаєтеся з нами в штаб.

— У мене люди в лісі.

— Тим більше.

Мирон глянув у бік чорного бука.

Не на брезент. Не на Артема. Не на мене.

Туди.

У глибину ділянки.

І цього разу я побачила страх чітко.

Він не боявся поліції.

Не боявся незаконної рубки.

Не боявся того, що його спіймали з мертвим лісом під брезентом.

Він боявся чогось іншого.

Або когось.

— Мироне, — сказала я тихіше. — Що там?

Він різко глянув на мене.

— Не починай.

— Що там, куди ви не пускаєте людей?

— Болото.

— Брешете.

— Ти завжди була вперта.

— А ви завжди відповідали не на питання.

Він стиснув щелепи.

На мить мені здалося, що він скаже. Щось. Не все, але шматок. Так буває з людьми, яких притисли не законом, а втомою. Вони раптом хочуть, щоб хтось нарешті забрав у них секрет, як важку валізу.

Але з боку стежки пролунав голос:

— Знайшли щось?

До нас продирався чоловік у коричневому пальті й гумових чоботях, абсолютно не пристосованих до болота, але дуже пристосованих до образу “я не місцевий селянин, я культурна людина на природі”.

В одній руці він тримав термос. У другій — складену карту в поліетиленовому файлі.

Сиве волосся, акуратно підстрижена борода, круглі окуляри, шарф у клітинку. Обличчя доброзичливе. Таке обличчя буває в людей, які пам’ятають дати битв, дні народження чужих прабабусь і те, кому належала криниця до колективізації.

— Павле Івановичу, — сказав Мирон.

Не радо.

Не здивовано.

Насторожено.

Чоловік зупинився на краю болота, окинув поглядом брезент, стовбури, нас, Мирона й зрозумів усе швидше, ніж мав би.

Або вже знав.

— Ох, — сказав він. — Недобре.

Слово було маленьке. Майже побутове.

Якби він сказав “злочин”, “жах”, “ви що наробили” — було б простіше.

Але він сказав “недобре”.

Так кажуть про розбиту чашку, поганий урожай і людей, які зникають надто часто, щоб це було випадковістю.

— Павло Деркач, — представився він мені сам, ніби ми стояли не в болоті біля схованої деревини, а на краєзнавчій конференції біля столика з печивом. — Місцевий музей. Архів. Іноді — екскурсії, хоча тепер, бачите, не до того.

Він простягнув руку.

Я не одразу потисла.

У нього були теплі пальці. Сухі. Ніби він прийшов не з ранкового лісу, а з кімнати, де стояла піч і кипів чай.