2. Там, де не шукати

Автобус пах мокрими куртками, дешевою кавою з термоса і чужою безсонною ніччю.

Я сиділа біля вікна й тримала Солин брелок у кишені так міцно, що лисиця, мабуть, уже мала всі підстави подати на мене до суду за психологічне насильство.

За вікном тягнулися поля, посадки, рекламні щити з обіцянками дешевих вікон, швидких кредитів і щасливого життя після утеплення фасаду. Україна взагалі вміє дуже переконливо обіцяти тепло на тлі голих дерев.

Я намагалася не думати про ліс.

Погано виходило.

Коли ти дванадцять років переконуєш себе, що не повернешся, дорога назад має неприємну властивість пам’ятати кожен твій аргумент. Ось тут ми з татом колись купували черешні в жінки без передніх зубів. Ось тут Соля виблювала морозиво, бо змішала пломбір із газировкою і потім звинуватила в цьому “підозрілу енергетику траси”. Ось тут мама сказала, що ліс — це просто ліс, якщо не приносити в нього свій страх.

Мама помилялася рідко.

Але коли помилялася — широко.

Телефон у руці завібрував.

Настя.

Я прийняла дзвінок.

— Ви де? — спитала вона без привітання.

Голос зірваний. Не від сліз. Від команд, холоду й спроб пояснити дорослим людям, що “зараз” означає зараз, а не після наради.

— За двадцять хвилин буду на автостанції.

— Я зустріну.

— Ви спали?

Вона засміялася коротко й некрасиво.

— Спала дитина, коли її забрали. Мені якось незручно.

Добре. Ця мені подобалася.

— Що по пошуках?

— Офіційно? Прочісують лісосмуги, стару дорогу, ферму, берег потоку. Кінологи взяли слід від зупинки до повороту на Мертвий ліс, потім собака сів і відмовився йти далі.

— Відмовився?

— Так сказали місцеві. Кінолог сказав інакше: слід перебитий людьми.

— Людей багато?

— Пів села. І ще ті, хто прийшов подивитися, як пів села шукає дитину.

Я заплющила очі.

Так теж буває. Завжди.

Є люди, які приходять шукати. Є люди, які приходять бути там, де всі. А є ті, хто приходить подивитися на чуже горе зблизька, бо в телевізорі вже не так бере.

— Поліція?

— Є. Районні. Двоє нормальні, один робить обличчя “я тут головний”, хоча всі слухають Мирона.

— Чому?

— Бо Мирон знає ліс.

Я втупилася у вікно.

На склі було моє відображення: жінка тридцяти двох років із обличчям людини, яка давно навчилася не плакати в громадському транспорті, бо там погано з приватністю.

— У нас усі знали ліс, — сказала я. — Дехто все одно зникав.

Настя промовчала.

Потім тихо:

— Ви правда думаєте, що Яринка жива?

Я могла сказати: на момент запису — так.

Могла сказати: не знаю.

Могла сказати: якщо запис справжній, час іде проти нас, а не за нас.

Але в Насті й так було забагато правди на цю ніч.

— Так, — сказала я.

І це була друга брехня того дня.

Бо я не думала.

Я сподівалася.

Автостанція зустріла мене калюжами, перекошеною вивіскою “КАВА ЧАЙ ХОТ-ДОГ” і двома чоловіками, які курили під табличкою “Куріння заборонено” з таким виглядом, ніби підтримували давню місцеву традицію спротиву державі.

Настю я впізнала одразу.

Невисока, худа, у зеленій куртці, з волоссям, зібраним у кривий хвіст. Обличчя молоде, але очі вже встигли постаріти за ніч. Так буває після пошуків: тіло ще твоє, а погляд — позичений у людини, яка бачила, як дорослі бояться темряви.

— Орися? — спитала вона.

Я кивнула.

Вона простягнула руку. Долоня холодна, пальці подряпані.

— Дякую, що приїхали.

— Не дякуйте рано.

Вона смикнула кутиком рота.

— Мені казали, ви неприємна.

— Хто?

— Мирон.

Оце було майже смішно.

— Він оптиміст.

Настя повела мене до старого білого бусика з наклейкою “ЛІС НЕ ДРОВА”. Наклейку хтось дряпав ключем. Літера “І” трималася на чесному слові й поганому клеї.

— Картка пам’яті? — спитала я, щойно ми сіли.

Настя витягла з внутрішньої кишені маленький пластиковий футляр.

— Оригінал. Копії зробила. Три. Одну скинула Олегу, одну в хмару, одну на флешку й засунула в пачку прокладок.

Я подивилася на неї з повагою.

— Гарне місце.

— Чоловіки там не шукають. Навіть коли шукають докази.

— Ви швидко вчитеся.

— У мене гарний учитель. Паніка.

Ми виїхали з автостанції.

Село починалося там само, де й закінчувалося дванадцять років тому: сірі паркани, садки з обстриженими яблунями, магазини з пластиковими дверима, собаки, які гавкали не тому, що хотіли вкусити, а тому що теж мали свою думку.

І всюди — люди.

Біля сільради стояли машини. Поліцейська, два пікапи, пожежна, кілька легковиків, бус волонтерів. На капоті хтось розклав карту. Біля входу диміли одноразові стаканчики з чаєм. Двоє хлопців заряджали ліхтарі від подовжувача, перекинутого через вікно. Жінка в пуховику роздавала бутерброди з таким обличчям, ніби саме бутерброди зараз тримають світ від розпаду.

На ґанку сільради плакала дівчинка років тринадцяти. Не голосно. Сиділа на сходах і витирала ніс рукавом. Поруч із нею стояла стара жінка й шепотіла:

— Не реви. Вернеться. Діти вертаються.

Брехня була така тонка, що крізь неї просвічувала ніч.

Настя припаркувалася криво, як людина, яка спала востаннє в іншому житті.

— Штаб там, — кивнула вона на сільраду. — Мати Яринки в медпункті. Її туди відвели, бо вона хотіла сама йти до чорного бука.

— А батько?

— На заробітках у Чехії. Їде. Дзвонить кожні десять хвилин. Кричить на всіх. Потім плаче. Потім знову кричить.

Нормальна реакція.

Тобто страшна.

Але нормальна.

Я вийшла з машини.

І село мене впізнало.

Не відразу. Спочатку — кілька поглядів. Потім короткі паузи в розмовах. Потім чиєсь:

— То ж Ковалівська старша?

Ковалівська.