Ехелон. Книга 2: Чужий берег

Книга 2 — Глава 14

Глава 14. Стара звірка

Рем запізнився на сім хвилин і почав із того, що попросив не вмикати відео.

— Я в машині. Стою, не їду. Просто тут можна договорити.

У навушнику клацнуло, стало тихіше. Олексій прибрав руку з чашки. Поки чекав, двічі доливав гаряче; тепер чай був майже без смаку.

— Чуєш?
— Чую, — відповів він.
— Добре. Давай спочатку. Це ти мені писав із того контакту, що закінчувався на сімку?

Вони звірили старий канал і маленьку дурницю, якої Олексій не згадував роками: колись Рем надіслав йому порожній рахунок, а тоді доводив, що дані просто довго вантажаться. Олексій перечекав пів години. Рем — теж, перш ніж відкрив власний файл.

— Там не порожній був. Там другий аркуш був.
— На другому ти написав «чернетка».

У навушнику почулося коротке хмикання.

— Значить, ти.

Олексій усміхнувся й одразу перестав. Голос був той самий, тільки тихіший. Рем більше не перебивав на пів слова, щоб швидше дістатися цифри.

— Як ти?
— Працюю. Зараз уже в іншому місці. Ти?
— Теж.

Пауза вийшла довша за обидві відповіді.

Рем першим заговорив про номер. Пояснив, що знайшов повідомлення, адресоване йому особисто. Не мав доступу до старих кланових сховищ і не збирався його поновлювати. Олексій сказав, що про це не просив.

— Ти ще ні. Я одразу кажу, щоб потім не витрачати час. Зараз надішлю свій шматок. Решта там — чужі поставки.

Прийшов знімок повідомлення. Частину рядків було закрито, але дата, відправник із колишнього розрахункового кола Iron Dominion і короткий запит лишилися видимими. Операція №41862. Звірити розбіжність між заявкою та остаточним закриттям; відповідь передати через Рема. Нижче — час отримання.

Олексій прочитав номер. Потім дату.

Пальці самі потягнулися збільшити зображення, хоча цифри й так були добре видні.

— Це коли ти одержав?
— Дата зверху. Не сьогодні.
— Я розумію. Це дата повідомлення чи перенесення архіву?
— Повідомлення. Хочеш, покажу в розмові. Тільки без запису решти екрана.

Рем увімкнув показ. Той самий текст стояв між двома буденними відповідями. Одна стосувалася тари, друга — невчасного розрахунку. Рем відкрив відомості повідомлення, дав Олексієві прочитати й прибрав показ.

Олексій відкрив свою папку. Пошук за номером привів до суперечки, яку він уже переглядав після відповіді підтримки. Прокрутив вище. Знайшов Ремове прохання передзвонити після звірки.

Дата збігалася.

Він пам’ятав ту розмову інакше: двоє людей закривають стару помилку, щоб більше не бачити її в переліку. Тоді навіть радів, що це робить Рем.

— У мене твій запит тим самим днем. Про неправильний файл.
— Який ти прислав.
— Так.
— Я тоді не мав зведення. Мав доручення перевірити. Тепер маєш його й ти.

Олексій відкрив листування із Сергієм. Останні повідомлення лежали внизу, відділені від усього звичайного кількома короткими рядками. Зупинився перед ними. Потім повернувся до збереженої тоді відмітки останнього входу, яку записав, коли ще щовечора перевіряв, чи друг з’явився.

Звірка була раніше. Не на кілька хвилин, які можна списати на різні годинники. На три дні.

Він поклав поруч дати: Ремове повідомлення, власну відповідь, останній відомий вхід Сергія. Перевірив рік. Соромно було перевіряти рік, але він перевірив.

— Вони питали про цю операцію ще до того, як Сергій перестав заходити.

Рем не відповів відразу.

— Про операції питали постійно.
— Але про цю теж.
— Так. Про цю теж. Це можу підтвердити.

Олексій відкинувся. На спинці стільця висіла сорочка, ґудзик уперся між лопатками. Він потягнув її з-під себе, поклав на коліна й не відразу зрозумів, чому тримає.

— Він знав, що тобі написали?
— Не знаю.
— Ти з ним говорив після цього?
— Про це — ні.
— А взагалі?

Рем видихнув так близько до мікрофона, що звук зашурхотів.

— Олексію, я не пам’ятаю кожної розмови. І не хочу зараз сказати тобі «так» тільки тому, що здається. Я знайшов один запит. Через нього погодився поговорити.

За вікном коротко засигналила машина. Олексій повернув голову до власного вікна, хоча звук був у навушнику.

— Добре, — сказав він. — Добре. Я тисну.

Рем помовчав.

— Я бачив твої повідомлення тоді. Перші. Не всі.

Олексій подивився на ім’я вгорі екрана.

— Чому не відповів?
— Бо ти питав, хто ще лишився. А я саме намагався зробити так, щоб мене в тому списку не було.

Олексій зім’яв сорочку. Хотів запитати, чи в Рема вийшло. Запитання прозвучало б як докір, хоча його відповідь справді цікавила.

— Я зрозумів, — сказав він нарешті.
— Не впевнений, що зрозумів. Але це вся відповідь, яку маю.

У кімнаті стало чути вентилятор ноутбука. Олексій посунув чашку від краю.

Він не розповів про міст. Не тому, що це була таємниця: просто двом людям, які колись могли сперечатися пів ночі, зараз не було куди вмістити звичайну новину.

***

Перед завершенням Рем дозволив зберегти обрізаний знімок і попросив не пересилати його старому колу разом зі своїм ім’ям.

— Якщо там хтось скаже, що я щось довів, я нічого не довів. Відповів на запитання про дату.
— Я не назву це відповіддю про Сергія.
— От і добре.

Наступний крок виявився малим. У власній розмові Олексія була відповідь із вкладенням, яку він надіслав після Ремового прохання. Треба було знайти саме той файл, перевірити, що в ньому справді було, й відокремити тодішню розбіжність від нинішнього архівного запиту. Рем погодився пізніше звірити, чи отримав ту саму версію. Дати поки не назвав.

— Не обіцяю завтра.
— Я теж не завтра. Маю роботу.
— Тоді напиши, коли знайдеш. Номер у темі постав.

Розмову завершили без прощання зі старими часами. Олексій ще трохи сидів у навушниках. Потім зняв їх і розправив сорочку: від його пальців на тканині лишилися вузькі зморшки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше