Розділ 11. Останній список Дівчинки-Літа

Минуло три дні, але Дін досі відчував себе так, ніби його затягнуло в глухий, непроглядний туман. Час втратив будь-який сенс. Він не міг прийняти, не міг усвідомити той безжальний факт, що більше ніколи в житті не побачить Саммер. Вони були знайомі менше ніж тиждень - короткий, шалений спалах серед затяжної темряви його буднів. Але за ці кілька днів ця рудоволоса дівчина встигла стати для нього цілим життям. Його персональним сонцем.

Він сидів у напівтемряві своєї тату-майстерні, коли в зачинені двері тихо, майже нерішуче постукали. Дін важко підвівся, підійшов і відчинив їх.
На порозі стояв чоловік. У нього було таке ж вогняно-руде волосся, як і в неї, що миттєво відгукнулося тупим болем у грудях Діна. Але очі чоловіка були згаслими, а під ними залягли величезні, темні синці від безсоння та виплаканих сліз. Мабуть, точно такі ж, як і в самого Діна зараз.

- Я батько Саммер, - глухо сказав він, навіть не намагаючись зайти всередину.
Він повільно протягнув руку, в якій тримав акуратний білий конверт.
- Це вона залишила... Думаю, це для тебе.

Дін мовчки взяв конверт, відчуваючи, як пальці починають злегка тремтіти.
- Дякую... - ледь чутно видавив він із пересохлого горла.

Чоловік нічого більше не сказав. Він просто розвернувся і повільно пішов геть по порожній вулиці. Його плечі були приречено згорблені, а вся постать виглядала настільки втомленою від цього життя, що, здавалося, він ледве переставляв ноги.

Дін зачинив двері на засув, повернувся до дивана й безсило впав на шкіряне сидіння. Він поклав конверт на коліна. На білому папері її знайомим, трохи розмашистим почерком було виведено його ім’я та адресу майстерні.
Він акуратно надірвав край, дістав складений аркуш і почав читати. З перших же рядків гарячі сльози, які він стримував усі ці дні, нарешті потекли по його щоках, розмиваючи чорнила.

«Мій любий Діне...

Вибач, що не сказала тобі правди. Я дуже хотіла, щоб ти бачив мене живою, справжньою, а не моє повільне й жалюгідне згасання. Ти став моїм справжнім дивом, Діне. Завдяки тобі я не просто доживала свої дні - я прожила найкраще, найяскравіше літо, про яке дівчинка з мого рожевого щоденника навіть мріяти не могла.

Я виконала весь свій список тільки завдяки тобі. А тепер... тепер я залишаю новий список. Але цього разу - для тебе. Це моє останнє прохання, і ти просто не маєш права мені відмовити:

1. Продовжуй ловити хвилі за нас двох.

2. Коли тобі буде дуже сумно - сядь на свій байк і мчи так швидко, щоб зустрічний вітер висушив твої сльози. (І так, мій «злочинцю», я з самого початку здогадалася, що то був твій власний байк).

3. Знову закохайся. Будь ласка, обіцяй мені. Твоє серце занадто велике, щоб залишатися порожнім і самотнім. Дозволь якійсь іншій дівчині дізнатися, який ти насправді неймовірний.

Я кохаю тебе. Я нікуди не зникну, Дін. Я завжди буду поруч - у шумі твого океану, у солоному бризі та в кожному вечірньому світанку.

Живи, Діне. Благаю тебе, просто живи.

Твоя Саммер».

Дін притис лист до грудей, заплющив очі й задихнувся від беззвучного плачу. Океан за вікном продовжував свій вічний, монотонний шум, накочуючи хвилі на пісок Оушен-Бриз. Вона не збрехала. Вона дійсно залишилася в цьому шумі.
Він обов'язково виконає її список. Бо тепер це був його єдиний спосіб тримати її живою.