Епілог. Світло після заходу

Океан шумів так само, як і рік тому. Важкі сині хвилі з тихим шелестом накочувалися на солодкий пісок Оушен-Бриз, розбиваючись на тисячі білих бризок.

Дін сидів на березі, підтягнувши коліна до грудей, а поряд із ним голосно й нестримно сміялася рудоволоса дівчина. Вона закидала голову назад, ловлячи обличчям теплий вечірній вітер, абсолютно щаслива від його чергового невдалого, але щирого жарту. Хлопець дивився на її посмішку, на те, як сонце грає в її яскравих пасмах, і в його думках раптом ожив образ іншої дівчини-літо. Дівчини, яку він так і не зміг забути за цей довгий, важкий рік. І не забуде ніколи. Бо вона була його першим справжнім сонцем, яке випалило темряву в його душі й навчило дихати на повні груди.

Дівчина раптом затихла, ніжно подивилася на нього своїми світлими очима, підсунулася ближче й м'яко поцілувала його в щоку. А потім, точно так само, як це колись робила Саммер, довірливо поклала голову йому на плече, переплітаючи свої пальці з його долонею.

Дін глибоко вдихнув солоне повітря. Вільною рукою він повільно поліз до кишені куртки й дістав звідти старий, трохи потертий на згинах білий конверт. Минув рівно рік відтоді, як він востаннє тримав цей лист у руках. Рік, який знадобився йому, щоб зібрати себе по шматочках.
Він розгорнув аркуш, дістав ручку і подивився на третій, досі незайманий пункт, написаний почерком його Саммер. «Знову закохайся. Будь ласка».
На губах Діна з’явилася легка, світла й спокійна посмішка. Він упевнено притиснув ручку до паперу і чіткою лінією закреслив останнє завдання.

Він обережно сховав лист назад, обійняв дівчину за плечі й подивився далеко за горизонт, де сонце повільно тонуло в безкрайньому океані.
Тепер він знав напевно: навіть коли сонце заходить, воно завжди залишає по собі особливе, невидиме світло. Тепле світло спогадів, яке здатне прогнати будь-яку темряву і врятувати чиєсь зранене життя.