Розділ 10. Уламки сонця

Дін підходив до будинку Саммер, тримаючи в руках дві паперові стаканчики з гарячою кавою. На губах грала звична впевнена посмішка. Вечірні сутінки повільно огортали пагорб, і в голові хлопця вже крутилися сотні нових ідей.
- Саммер! Руда, виходь! - голосно крикнув він, зупиняючись біля веранди.

Але ніхто не вибіг і не кинувся йому на шию. Не почувся той самий заливистий, дзвінкий сміх, який за останні дні став для нього головним звуком цього літа. Дін насупився. Він підійшов до вхідних дверей і штовхнув їх - вони виявилися незачиненими. Потягнуло легким протягом, і всередині хлопця раптом закипіла липка, холодна тривога.
Він переступив поріг, поставивши каву на тумбочку в передпокої.
- Саммер? Ти де?, - уже тихіше покликав він, проходячи далі вглиб будинку. - Я тут придумав ще один божевільний план…

У відповідь - лише глуха, гнітюча тиша.
Дін зробив ще кілька кроків і повернув на кухню. Тієї ж миті його серце ніби пропустило удар, а в очах потемніло. Саммер лежала прямо на підлозі біля кухонного столу. Її вогняне волосся розміталося по дошках, а рука нерухомо витягнулася вперед.
- Саммер! - Дін буквально рухнув перед нею на коліна. Він схопив її за плечі, почав обережно трясти, гладити по щоках, які виявилися жахливо прохолодними. - Ей, руда, прокидайся. Будь ласка, це невдалий жарт. Відкрий очі! Саммер!

Але її повіки навіть не здригнулися. Дихання було настільки слабким і переривчастим, що Дін ледь міг його вловити. Не гаючи ні секунди, він підхопив її тендітне тіло на руки. Вона здавалася невагомою, наче зів'яла квітка.

До міської лікарні було двадцять хвилин шосе, але його машина лишилася вдома. Дін вискочив на веранду, дико озираючись навколо, і його погляд упав на її старенький червоний пікап.
- Чорт, чорт, чорт... - важко дихаючи, прохрипів він.
Дін повернувся з нею на руках у дім, обережно поклав Саммер на диван у вітальні й почав гарячково перевертати все навколо. Він схопив її сумку, витрусив весь вміст на стіл, і серед куплених смішних окілярів, блиску для губ та сонцезахисного крему нарешті намацав залізний брелок із ключами.
Він знову схопив Саммер на руки, вибіг на двір і поклав її на заднє сидіння пікапа. За мить мотор «Форда» заревів, і машина на шаленій швидкості рушила вниз із пагорба, лишаючи за собою клуби куряви.

Дін міцно стискав кермо, його пальці побіліли від напруги, а по щоках котився гарячий піт. Він раз у раз дивився в дзеркало заднього виду, де на сидінні нерухомо лежала його рудоволоса дівчина-літо.
- Ще зовсім трошки, руда, чуєш мене? - голосно, зриваючись на крик, говорив він у пустоту салону. - Зачекай, будь ласка. Ми вже близько. Що сталося? Тобі стало зле від сонця, так? Чуєш, Саммер, відкрий очі!

Але відповіді так і не отримав. Нерви були натягнуті як струни, що от-от лопнуть із тріском.
Він влетів на заїзд швидкої допомоги так, що шини пікапа видали дикий вереск. Дін вискочив із машини, витягнув Саммер і на руках заніс її в приймальне відділення, голосно кличучи на допомогу. Медики зреагували миттєво.

Навколо них зчинився шум, Саммер швидко переклали на каталку й повезли за білі подвійні двері реанімації. Діна туди не пустили.
Він залишився один у холодному, стерильному коридорі, де пахло антисептиком. Сил стояти не було. Дін просто сповз спиною по стіні й осів прямо на підлогу, обхопивши голову руками. Минуло десять хвилин. Або година. Чи ціла вічність.

Коли двері нарешті відчинилися, і з них вийшов сивочолий лікар у зеленій формі, Дін одразу все зрозумів. Навіть до того, як чоловік підійшов ближче. По його виразу обличчя - важкому, звиклому до чужого горя, але все одно втомленому - все було ясно.
- Мені дуже шкода, синку... Вона мертва, - тихо сказав лікар, опускаючи очі.
- Ні, - Дін різко підвівся, його голос забринів від дикої, неконтрольованої злості. - Ні, цього просто не може бути! Ви помиляєтеся! Все було добре. Ми сьогодні... ми щойно були разом. Вона посміхалася. Цього не може бути!

Лікар зітхнув і поклав йому руку на плече, але Дін різко її скинув.

- Щойно надійшла її медична картка з головної міської лікарні, - спокійно, але з глибоким сумом продовжив лікар. - У неї була четверта стадія лейкемії. Термінальна стадія. І, судячи з документів, вона закинула будь-яке лікування ще на самому початку, кілька місяців тому. Диво, що вона протрималася так довго. Її батьку ми вже зателефонували. Він зараз їде з сусіднього міста, щоб забрати тіло.

Слова лікаря падали на Діна, наче важкі бетонні плити, чавлячи його в землю. Четверта стадія. Лейкемія. Закинула лікування.
Ні. Дін відчував, як світ навколо розлітається на мільйони гострих друзок. Як це взагалі можливо? Вона ж виглядала абсолютно здоровою. Вона сміялася, вона каталася на байку, вона стрибала з ним із цієї клятої скелі... Вона була найбільш живою людиною, яку він колись зустрічав.

І раптом на зміну шоку прийшов пекучий, чорний біль, який миттєво переріс у глуху образу. Як вона могла так із ним вчинити? Як вона могла приховати це? Як могла дозволити йому закохатися в неї до нестями, а потім... так жорстоко його кинути? Залишити його одного.

Дін знову безсило осів на холодну підлогу лікарняного коридору. Очі застигли, дивлячись в одну точку перед собою. Літо закінчилося. Його сонце згасло назавжди, залишивши після себе лише пустоту в його грудях.