Розділ 8. Останній страх

Вони стояли на самому краю високої крутої скелі, що виступала далеко в океан. Серпневе сонце страшенно обпікало обличчя та плечі, але Саммер було холодно. Її трясло від липкого, паралізуючого страху, який сковував кожну клітину тіла. Внизу, на шаленій відстані, об каміння з гуркотом розбивалися важкі сині хвилі. Руки дівчини невблаганно тремтіли, а серце, здавалося, от-от вистрибне з грудей і впаде у п’яти.
Вона різко розвернулася спиною до урвища, важко ковтаючи повітря, і з розпачем подивилася на Діна.
- Ні... Вибач, Дін. Я правда не можу, - її голос здригнувся. - Я не зроблю цього.

Дін не відступив. Він м'яко підійшов ближче й обійняв її зі спини, притискаючи до своїх міцних грудей. Хлопець поклав підборіддя їй на плече, закриваючи її своїм тілом від усього світу, і тихо, прямо на вухо, запитав:
- Ти мені довіряєш, Саммер?
- Я довіряю тобі більше, ніж собі, - ледь чутно відповіла вона, дивлячись на свої тремтячі пальці. - Але це... це справді занадто.

Тоді Дін обережно розвернув її обличчям до себе й зазирнув прямо в очі. Він бачив, що їй справді було страшно. Але під цим панічним жахом він розгледів дещо інше - те саме відчайдушне бажання дівчинки з рожевого щоденника побороти свій страх і прожити кожну мить на повну. Він підійшов упритул, обхопив її тонку талію обома руками і тихо, але неймовірно впевнено сказав:
- Обіцяю, з тобою все буде добре. Просто міцно тримайся за мене і заплющ очі.

Саммер не встигла навіть зреагувати чи хоча б набрати повітря в легені, як Дін міцно притис її до себе і разом із нею штовхнув їх у порожнечу.
Вони летіли вниз. Для Саммер це падіння тривало цілу вічність. Вітер із диким свистом бив у вуха, серце замерло, а в голові пронеслася лише одна думка: «Я лечу». А потім відбувся потужний удар, і вони разом із головою важко пішли під товщу теплої води.
Океан прийняв їх. За кілька секунд Дін сильним поштовхом виштовхнув Саммер на поверхню. Дівчина судорожно, жадібно ковтнула повітря, відкидаючи мокре руде волосся назад. Вона нарешті наважилася відкрити очі й перше, що побачила - це широку, сяючу посмішку на обличчі Діна. Його очі горіли чистим захватом.
- Ти це зробила! - крикнув він крізь шум прибою. - Руда, ти зробила це!

Саммер застигла на мить, а потім з її грудей вирвався дикий, щасливий сміх. Вона бризкала водою, тримаючись за його плечі, і сміялася так голосно, що звук котився скелями. Так! Вона це зробила.

Вони повільно попливли до берега і втомлено опустилися на пісок біля самої води. Хвилі м'яко лоскотали їхні босі ноги.
Саммер поклала голову Діну на плече, мружачись на сонце.
- Це були найкращі дні в моєму житті, - тихо, з глибоким видихом сказала дівчина.
- І в моєму, руда, - Дін повернув голову і ніжно поцілував її у скроню, міцніше притискаючи до себе. - Ти навіть не уявляєш, як сильно ти змінюєш усе навколо. Ти робиш моє життя яскравішим. Робиш мене по-справжньому живим.

Саммер змусила себе посміхнутися, але в цей момент усередині неї щось болісно й сумно стиснулося.
Вона виконала весь список. Вона закохалася до нестями. І Саммер розуміла: її сонце невблаганно сідає за горизонт.

Повернувшись до порожнього будинку, Саммер навіть не стала перевдягатися. Вона пройшла на кухню, залишаючи на старій дерев'яній підлозі вологі сліди від босих ніг. Рожевий блокнот лежав на своєму звичному місці.
Дівчина відкрила його, дістала лист і тремтячими пальцями взяла ручку. На папері залишався лише один незакреслений рядок: «Стрибнути зі скелі у воду». Саммер повільно, з якимось особливим трепетом провела чітку лінію поверх цих слів. Вона зробила все, що обіцяла собі чотирнадцятирічній. Вона прожила це літо так яскраво, як ніколи у житті.

Вона відклала ручку й опустила голову на руки. У тиші кухні було чути лише мірне цокання старого годинника на стіні. Тіло втомлено нагадувало: дива не сталося. Саммер підвела голову й подивилася на чисте підвіконня, де лежав чистий білий аркуш паперу та порожній конверт. Вона трохи завагалася. Серце шалено калатало, а в горлі стояв важкий, пекучий клубок. Вона знала, що має зробити це прямо зараз.

Її пальці помітно затремтіли, коли вона знову взяла ручку. Вона прикусила губу, стримуючи сльози, які вже готові були хлинути з очей, і вивела перші слова:
«Мій любий Дене... Вибач мені...»