Розділ 5. Сміх, що заповнює пустоту

Цілий день Саммер провела за прибиранням бабусиного будинку. Здавалося, кожен куточок цієї старої будівлі дихав спогадами про дитинство, які наздоганяли її на кожному кроці. Ось тут, на затишному килимку у вітальні, вона годинами плела браслети з бісеру. А он там, за дерев'яним кухонним столом, допомагала бабусі чистити яблука для пирога, заляпуючи солодким соком усе навколо. Тоді життя здавалося безкінечним, а найбільшою проблемою була розбита колінка.

У якийсь момент затишну тишу будинку різко розірвав дзвінок мобільного. Саммер здригнулася, струсила пил із шортів і взяла слухавку.
- Доця, а ти де? Чому не дзвониш? - почувся в динаміку рідний, стурбований голос тата.
- Тату, я в бабусі, на Оушен-Бриз, - м'яко відповіла вона, сідаючи на підвіконня. - Вирішила трохи розібратися з речами, нарешті доїхала сюди.
- Допомога потрібна? - тут же запитав він. У його голосі чулася готовність кинути все й примчати за першим же її словом.
- Ні, ні, звісно, не треба, - швидко заперечила Саммер. - Я тут більше відпочиваю, ніж працюю. Все добре, тату.

Їй справді не хотілося, щоб зараз хтось був поруч. Їй хотілося свободи. Хотілося бути звичайною. І щоб поруч не було нікого... звісно, крім Діна.
Наче відчуваючи, що вона думає про нього, з вулиці раптом донісся гучний, знайомий голос:
- Саммер, виходь!

Дівчина мимоволі засміялася, швидко прощаючись із батьком і відкладаючи телефон. Це було так просто, так по-дитячому. Наче підліток із романтичних фільмів, який прийшов кликати дівчину на побачення.

Вона кулею вибігла на залитий вечірнім сонцем двір і, навіть не гальмуючи, з розгону застрибнула Діну на шию. Він підхопив її, міцно притискаючи до себе, і закрутив на місці, голосно й щиро сміючись. Проводячи пальцями по її спині, Дін раптом зловив себе на думці, що ще ніколи і ніхто в житті не був так щиро радий його бачити. У цей момент, тримаючи рудоволосу Саммер у своїх обіймах, він уперше за довгі роки відчув себе по-справжньому значущим для когось.
- Так скучила, руденька? - запитав він, коли нарешті перестав кружляти, але все ще не випускав її з рук.
Саммер заглядала в його теплі очі, відчуваючи, як серце калатає від радості.
- Куди цього разу, містер Божевілля?

Дін обережно поставив її на землю і поправив свої неслухняні темні пасма.
- Сьогодні без криміналу. Просто прогулянка вечірнім містом.
- Добре, я швидко переодягнуся, - посміхнулася Саммер і відчинила перед ним вхідні двері. - Заходь.

Поки Саммер ховалася у спальні, перебираючи речі у шафі, Дін повільно ходив вітальнею, розглядаючи старі фотографії на стінах. Раптом його погляд упав на кухонний стіл, де лежав кумедний рожевий блокнот у наліпках, який точно виглядав як дівочий щоденник. Хлопець хитро примружився, підійшов ближче і, не втримавшись, відкрив його десь посередині. За секунду кімнату підірвав його гучний, заливистий сміх.

Саммер вибігла зі спальні, на ходу натягуючи майку на тіло. Побачивши, що саме тримає в руках Дін, вона спалахнула від маківки до кінчиків пальців.
- Віддай, Дін! Боже, тобі не можна його читати! - скрикнула вона, налітаючи на нього й намагаючись вирвати свій підлітковий сором.
Але Дін був вищим і набагато спритнішим. Він високо підняв руку зі щоденником над головою, ухиляючись від її стрибків, і почав з виразом читати вголос:
- «Не знаю, чому всі кажуть, що Томмі класний в поцілунках. Він облизав мені пів обличчя, наче голодний сенбернар...»
- Дін, замовкни! - Саммер дико сміялася, задихаючись від збентеження і розуміючи, що дотягнутися до блокнота не зможе.
Тоді вона пішла на хитрість. Дівчина різко подалася вгору, обхопила його обличчя долонями і міцно, раптово поцілувала його, буквально закриваючи йому рота єдиним дієвим способом.

Ефект був миттєвим. Дін слухняно замовк, його піднята рука опустилася, і рожевий блокнот глухо впав на стіл. Хлопець перехопив ініціативу: він підхопив Саммер під стегна, легко підняв і посадив на край кухонного столу, вмощуючись прямо між її ногами.
Їхній поцілунок змінився - він став глибоким, повільним і тягучим. Вони цілувалися так довго й палко, аж поки в легенях не почало катастрофічно бракувати повітря. Нарешті Дін трохи відсторонився, важко дихаючи, але в його очах усе ще палали бісики. З лукавою посмішкою він раптом нахилився і провів язиком від кутика її рота прямо по щоці.
- Ей! - Саммер голосно засміялася, з удаваним обуренням відштовхуючи його в груди й витираючи щоку долонею. - Ну ти й зараза, Дін!

Дін тепло подивився на неї, протягнув їй руку і впевнено повів за собою геть із дому, назустріч теплому вечірньому місту.