Розділ 4. Чорнильна довіра

Океан поступово заспокоювався, заколисаний ніччю. Вони лежали на березі, загорнувшись у великий пляжний рушник. Саммер затишно вмостилася на його грудях, слухаючи мірний, заспокійливий стукіт його серця.
Її пальці повільно, майже невагомо ковзали по його передпліччю, окреслюючи хитромудрі візерунки чорних татуювань. Шкіра Діна була теплою, а самі малюнки здавалися частиною його самого, історією, записаною прямо на тілі.

- Наскільки це боляче? - тихо запитала вона, не припиняючи свого руху. - Набивати тату.

Дін легко засміявся, і ця вібрація приємно віддалася в її тілі. Він повернув голову, заглядаючи в її зелені очі, в яких усе ще блищали іскри щойно пережитого нічного божевілля.
- А ти не хочеш сама знайти відповідь на це питання?

Саммер тихо пирхнула і з посмішкою похитала головою.
- Взагалі-то цього немає в моєму списку бажань.
- Списки завжди можна підкорегувати, руда, - м'яко заперечив Дін, заправляючи неслухняне руде пасмо їй за вухо. - Особливо, якщо це робить твоє літо ще яскравішим.

Саммер підвела голову, спираючись підборіддям на його груди, і пильно подивилася на нього. Коли, якщо не зараз? - знову промайнуло в її думках. У неї немає часу відкладати речі на потім. Немає часу чекати «кращого моменту». Якщо вона хоче залишити на собі слід від цього божевільного хлопця, то це треба зробити прямо зараз.
- Я хочу, - раптом серйозно сказала вона. - Відведи мене.

Дін здивовано підняв брови, не очікуючи такої швидкої згоди, але в його очах миттєво спалахнув захват.
- Як забажаєте, леді, - посміхнувся він.

Вони швидко одяглися, все ще вологі від води і рушили в дорогу, але цього разу йшли вглиб заплутаних вуличок Оушен-Бриз. Вони зупинилися біля невеликої будівлі з цегляним фасадом і панорамними вікнами, завішеними жалюзі.
Дін дістав із кишені зв'язку ключів, упевнено клацнув замком і відчинив важкі двері, пропускаючи дівчину вперед. Усередині панувала суцільна темрява. Саммер зробила крок і підозріло примружилася.

- Чекай... Ти вкрав ці ключі? Ми що, вломилися в чиюсь приватну майстерню? - пошепки запитала вона, готова в будь-який момент тікати.

Замість відповіді Дін лукаво посміхнувся і клацнув вимикачем. Яскраве неонове світло миттєво залило приміщення, і Саммер приголомшено застигла.
Стіни були завішані стильними ескізами, картинами у стилі гранж та фотографіями готових робіт. У центрі стояло професійне шкіряне крісло, поруч - полички з безліччю баночок із фарбою, стерильними голками та тату-машинками. На неоновій вивісці над стійкою було написано: «Dean's Ink».

- Цього разу все абсолютно легально, руда. Це моє, - гордо сказав Дін, зачиняючи за ними двері на замок.
Він підійшов до неї ззаду, легко, ніби вона нічого не важила, підхопив її на руки і упевнено посадив у м'яке шкіряне крісло. Саммер навіть охнути не встигла, як він уже опинився зовсім близько, нахилившись над нею.
- Ну що, дівчина-літо, чого саме ти хочеш?

Саммер подивилася на нього, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Вона хитро посміхнулася і злегка прикусила губу.
- Я хочу, щоб це був секрет. Хочу, щоб набив мені напис на спині. Вдовж хребта. Щось, що асоціюється у тебе зі мною. Я не хочу знати, що там, поки ти не закінчиш.

Дін застиг. Його погляд став глибоким і неймовірно серйозним. Довіра, яку вона щойно йому виказала, вразила його до самої глибини душі.
- Ти впевнена? - тихо запитав він. - Це на все життя, Саммер.

«На все моє життя…», - подумала вона, але вголос лише впевнено кивнула:
- Абсолютно.

Дін повільно видихнув і відійшов на кілька хвилин, щоб підготувати інструменти. Коли все було готове, він попросив її лягти на живіт і обережно звільнив її спину від майки. Його пальці, одягнені в чорні стерильні рукавички, обробили її шкіру прохолодним антисептиком.
- Готова? Буде трохи гаряче, - попередив він, підносячи машинку.

Почулося характерне, дзижчаще гудіння. Тієї ж миті Саммер відчула гострий, пекучий біль, який тонкою лінією пройшовся по її шкірі в районі лопаток. Вона мимоволі напружилася і вчепилася пальцями в краї крісла.
- Дихай, руда. Просто дихай і думай про океан, - тихо й заспокійливо промовив Дін, і його вільна рука м'яко лягла їй на плече, заземлюючи, даруючи відчуття безпеки.
Саммер заплющила очі й розслабилася. Біль справді трансформувався - він став монотонним, гарячим і навіть... очищаючим. Під це ритмічне дзижчання вона відчувала, як Дін акуратно, літеру за літерою, виводив на її тілі свій таємний напис.

- Ти приїхала сюди на все літо? - тихо запитав він, не відриваючи погляду від її спини.
Саммер на мить зажмурилася від чергового уколу голки. Це питання застало її зненацька. «На все літо?» Вона не знала… Вона не знала, чи зможе пробути тут до кінця серпня. Дівчина лише тихо зітхнула в подушку крісла:
- Я не знаю, Діне... Як вийде. Поки що не загадую так далеко.

Щоб перевести тему і сховати власне збентеження, Саммер трохи повернула голову вбік і запитала у відповідь:
- А ти? Ти жив в Оушен-Бриз завжди?

Дін на секунду зупинив машинку, вмочив голку в чорнило, і його погляд на мить став далеким, ніби він подумки повернувся у минуле.
- Ні, не завжди, - глухо відповів він, знову беручись за роботу. - Я переїхав сюди кілька років тому. Після того, як загинули мої батьки.

Саммер відчула, як у грудях щось стислося.
- Мені так шкода, Діне... - щиро й тихо промовила вона, шкодуючи, що не може зараз розвернутися і просто обійняти його.
Дін ледь помітно й трохи сумно посміхнувся, хоча вона цього й не бачила. Його голос знову набув звичного м'якого тону:
- Все гаразд, руда. Ти ж не знала.

Ще близько години машинка монотонно дзижчала, залишаючи на шкірі Саммер гарячі чорнильні лінії, а в студії панувала особлива, інтимна атмосфера.
Нарешті машинка затихла. Дін ретельно протер її спину, наклеїв захисну плівку і тихо сказав:
- Готово. Можеш підніматися.

Саммер сіла, поправляючи майку, і підійшла до великого дзеркала на стіні. Вона повернулася спиною і подивилася через плече. Тонким, витонченим шрифтом вздовж її хребта тягнувся напис англійською мовою:
«Catch the wave» (Лови хвилю)

Дівчина відчула, як до очей підкотилися сльози, але цього разу - від чистого, концентрованого щастя. Це натяк на їх знайомство і метафора того, що треба ловити кожен момент життя. Вона повернулася до Діна, який спостерігав за її реакцією з легкою тривогою в очах.
- Тобі подобається? - запитав він.

Замість відповіді Саммер підбігла до нього, застрибнула на нього, обхопивши ногами за талію, і міцно поцілувала, вкладаючи в цей поцілунок усю ту вдячність за життя, яке Дін повертав їй кожної секунди.