Глава 5. Шпиталь

Спочатку були голоси.

Не темрява. Темрява теж була б чимось, що можна побачити. Тут не було нічого, крім уривків звуку, які з’являлися невідомо звідки й так само зникали.

— ...контактний опік долоні.

Пауза.

— Тиск?

Відповіді Хесус не почув.

— ...після ураження струмом...

Чийсь голос став ближчим, потім провалився кудись униз.

— Поставте інфузію. І ще раз перевірте електроліти. Калій, натрій...

Він спробував розплющити очі.

Не вийшло.

Наказ ніби виник у голові й загубився дорогою до повік.

— Ритм стабільний.

І знову тиша.

Хесус стояв біля дошки.

Ні, не стояв. Просто дошка була перед ним.

ФАКТ.

ПОВТОРЕННЯ.

Він пам’ятав студентів, гул аудиторії, чиєсь запізнення. Хлопця з третього ряду, який запитав про брехню. Дівчину біля вікна — про сойок.

А потім того, хто затримався після лекції.

«Вона була б доброю?»

Хесус пам’ятав свою відповідь.

Не знаю.

«Злою?»

Теж не знаю.

«Тоді що б у неї лишилося?»

Реальність.

Слово стояло перед ним велике, майже фізичне.

Реальність.

І щось поруч із нею.

Не слово. Порожнє місце, яке вимагало питання.

А що, якщо?!

Воно прийшло не голосом.

Спершу як звичайний рух думки. Такий природний, що він ніколи не помічав самого моменту, коли це робив.

А що, якщо те, що було, було не зовсім так?

А що, якщо те, що є, може бути іншим?

А що, якщо те, що мало статися, не станеться?

Питання торкалося всього. Минулого. Теперішнього. Того, чого ще немає.

Хесус спробував утримати думку, але дошка зникла.

Перед ним стояв ресторанний стіл.

Склянка води.

Приятель.

Його дружина.

І жінка навпроти.

— А що, якщо до тридцяти п’яти вам трапиться щось важливіше за вашу таблицю?

Він майже усміхнувся.

Десь дуже далеко хтось сказав:

— Реакція є.

Ресторан зник.

Тепер була дорога.

Фари.

Розбита машина.

Повалений стовп.

Люди біля узбіччя.

Хесус знову біг до них і вже знав, що станеться. Хотів зупинитися, але тіло не слухалося.

Провід.

Рука.

Білий біль у долоні.

А потім світ розійшовся.

Не згас.

Саме розійшовся.

Він падав, і разом із ним падало питання.

Що було першим?

Не колесо.

Не вогонь.

Не слово.

Не брехня.

Що мало відбутися в людській голові, щоб факт уперше перестав бути єдиним?

А що, якщо?!

І тоді з’явився сад.

Хесус не знав, звідки знає, що це саме Едемський сад.

Не було брами. Не було сяйва. Не було нічого з тих деталей, якими художники століттями позначали Едем.

Були дерева, вода і двоє людей.

А трохи далі — ще одна така сама картина.

Настільки схожа, що спочатку він вирішив, ніби бачить відображення.

Те саме дерево.

Ті самі двоє.

Той самий змій.

І те саме питання:

— А що, якщо?..

В одній картині жінка зупинилася.

Повернула голову.

Змій сказав ще щось.

Вона відповіла.

Він заговорив знову.

Розмова тривала.

У другій жінка теж почула.

На мить подивилася в бік дерева.

— Нам сказано не їсти.

Потім покликала чоловіка, бо той відійшов до води.

Вони пішли.

Змій лишився біля дерева.

Ніхто не переміг.

Ніхто не подолав спокуси.

Розмова просто не продовжилася.

Хесус побачив трьох інших.

Не в саду.

Над ним? Поруч? Це не мало просторового сенсу.

Творець, Старший Син і Молодший дивилися на обидві картини.

— Я сказав те саме, — промовив Старший.

Творець мовчав.

— Тим самим людям.

— Так.

— В одному саду вони зупинилися.

— Так.

Старший дивився на другу пару, яка вже відійшла від дерева.

Молодший теж дивився їм услід.

— І можна не повернутися.

Старший глянув на нього, але нічого не сказав.

— А тут навіть не захотіли знати, що я скажу далі.

— Не захотіли чи не побачили потреби?

Старший глянув на Отця.

— Є різниця?

— Є.

Молодший тихо сказав:

— Пояснення не завжди стає розумінням.

— Якої я не бачу.

Творець перевів погляд на перший сад. Там розмова ще тривала.

— Тут твоє питання стало їхнім.

Старший довго мовчав.

— А там?

— Там лишилося твоїм.

Молодший перевів погляд на пару, що вже відійшла від дерева.

— Довіра завжди можлива лише там, де можна зрадити.

Старший подивився на брата.

Потім знову на людей.

— То все вирішила розмова?

— Ні.

Старший нарешті відірвав погляд від садів.

— Тоді що?

— Те, що сталося з питанням після того, як воно прозвучало.

Старший трохи насупився.

— Я лише запитав.

— Так.

Він ніби чекав продовження. Докору. Звинувачення. Хоч чогось.

Творець нічого не додав.

Сад почав віддалятися.

Не зникати — саме віддалятися, ніби Хесус дивився на нього крізь воду, яка ставала дедалі глибшою.

Потім повернулася вага власного тіла.

Спочатку спина.

Потім ноги.

Рука.

Долоня озвалася тупим болем.

Хесус розплющив очі.

Стеля була світла.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

Стеля. Рівне світло. Ліжко під спиною. Чиста тканина під руками. Запах чогось медичного, але не того різкого антисептика, якого він чекав.

Шпиталь.

Хесус заплющив очі й видихнув.

Отже, все-таки.

Удар струмом. Втрата свідомості. Галюцинація.

Пустеля, ніч, місто, машини без емблем, стовпи без проводів — мозок після травми здатен і не на таке.

Ця версія була настільки нормальною, що він майже вчепився в неї.