Глава 3. Ніч в пустелі

Земля вдарила в бік і вибила повітря з легень.

Хесус кілька секунд лежав нерухомо, притиснувшись щокою до сухого ґрунту. Дихати не виходило. Потім груди відпустило, він хапнув повітря, закашлявся й перевернувся на спину.

Над ним було небо.

Звичайне нічне небо. Місяць, зорі, жодних чорних щілин, розсунутих країв чи дороги, що висить десь угорі.

Хесус заплющив очі.

Відкрив.

Нічого не змінилося.

— Добре, — сказав він сам собі.

Голос прозвучав нормально. Це чомусь заспокоїло.

Він сів — і одразу згадав про руку.

Долоню пекло так, ніби він затиснув її в окропі й забув витягнути. Хесус підніс руку до місячного світла. На долоні був виразний опік — не просто почервоніння від випадкового дотику й не подряпина. Він обережно ворухнув пальцями.

Біль прострілив до зап’ястка.

— Отже, торкнувся.

Це було принаймні щось певне.

Він стягнув куртку, зубами й здоровою рукою вхопив край сорочки та рвонув. Тканина не піддалася з першого разу. З другого теж. На третій пішла з сухим тріском. Хесус відірвав довгу смугу від низу й спробував перев’язати долоню.

Однією рукою це виявилося значно складніше, ніж у кіно. Вузол вийшов незграбним, тканина одразу поповзла. Довелося переробити. Другий раз трималося краще.

Він знову надягнув куртку й озирнувся.

Пустеля.

Сухий нерівний ґрунт, темні клапті трави, кілька кущів. Трохи далі місячне світло вихопило перекотиполе, яке повільно котив вітер.

Жодної дороги.

Жодних фар.

Жодного поваленого стовпа.

Хесус різко обернувся.

Те саме.

У голові шуміло, наче після надто гучного концерту. Не боліло — просто стояв рівний гул, від якого тиша навколо здавалася ще густішою.

Він підвівся. Спочатку повільно. Перевірив, чи не веде вбік. Ноги тримали. Коліно нило після падіння, плече теж, але нічого схожого на перелом.

Хесус машинально поплескав кишені.

Телефону не було.

На мить усередині щось неприємно провалилося.

Потім він згадав.

Тримач у машині.

Телефон залишився там.

— Прекрасно.

Тепер голос прозвучав менш заспокійливо.

Далеко попереду світилися вогні. Не один, не два — цілий розсип. Місто або велике поселення. Відстань уночі оцінювати було дурною справою, але на око — миль двадцять. Може, менше. Може, більше.

Інших варіантів однаково не було.

Хесус рушив до вогнів.

Перші хвилини він майже не думав. Дивився під ноги, обходив темні плями, які могли виявитися камінням або ямою, час від часу перевіряв пов’язку. Долоня пульсувала в такт серцю. Вітер тягнув по землі суху траву й часом кидав пил в обличчя.

Потім мозок, переконавшись, що тіло здатне йти без постійного нагляду, повернувся до роботи.

Останнє нормальне, що він пам’ятав: розбита машина. Скло під ногами. Чийсь крик. Чорний провід на рівні плеча.

Він підняв руку.

Далі — зсув.

Хесус спробував відтворити момент повільніше.

Провід хитався. Він біг. Хтось крикнув «обережно». Він побачив його надто пізно й відмахнувся, як від гілки.

Контакт був. Опік це підтверджував.

Далі мало статися щось із того, що трапляється після удару струмом.

Але не пустеля.

Він зупинився й озирнувся назад. Ніч лежала до самого горизонту.

— Галюцинація, — сказав Хесус.

Це слово принаймні належало до знайомої реальності.

Електричний удар. Порушення роботи мозку. Коротка втрата свідомості. Дезорієнтація. Цілісна галюцинація.

Він присів і торкнувся здоровою рукою землі.

Сухий пил. Дрібний камінь. Колючий уламок стебла.

Нічого це не доводило. Мозок, здатний намалювати пустелю, міг намалювати й камінь.

Хесус випростався.

— Чудово. Перевірив.

І пішов далі.

Залишалася ще одна проблема: якщо система, якою він оцінює власний стан, сама пошкоджена, наскільки можна довіряти її висновкам?

Вогні майже не наближалися. Точніше, наближалися, але так повільно, що око не могло цього впіймати. Хесус вибрав два найяскравіші як орієнтир і тримав напрямок між ними.

У пустелі не було справжньої тиші. Шурхотіла суха трава. Десь вітер перекочував щось легке. Один раз зовсім поруч щось дрібне метнулося з-під ноги, і Хесус смикнувся раніше, ніж устиг роздивитися.

— Нормально, — сказав він. — Просто двадцять миль нічної пустелі після удару струмом.

Фраза прозвучала настільки безглуздо, що він засміявся.

Сміх швидко закінчився.

Пити хотілося. Поки не критично, але думка про склянку води в ресторані виявилася помилкою. Він ковтнув насухо й відчув металевий присмак на язиці. Вітер теж змінився: став прохолоднішим і різкішим, пробирався під куртку крізь розірваний низ сорочки.

Ресторан.

Три години, хоча він планував одну.

І вона.

«А що, якщо до тридцяти п’яти вам трапиться щось важливіше за вашу таблицю?»

Хесус спіткнувся об камінь і вилаявся.

— Дуже смішно.

Невідомо, кому саме він це сказав.

Кілька годин тому питання здалося влучним. Тепер звучало майже знущально.

До тридцяти п’яти.

План.

Він повернувся до аварії. Це було простіше.

Удар струмом міг пояснити опік, провал у пам’яті, навіть відчуття зсуву. Не міг пояснити пустелю.

Хіба що він знепритомнів, а його сюди привезли. Але версія розсипалася на першому ж «навіщо».

Залишалося слово, яке він не хотів навіть називати.

Телепортація.

Принизливо фантастичне. І поки що — найкраще з того, що складало факти докупи.

Якщо це справді сталося, проблема в нього була значно більша за опечену руку.

Якщо не сталося — теж.

Він ішов.

Місяць повільно змістився. Хесус помітив це не відразу. Просто в якийсь момент тіні вже падали трохи інакше, а вогні попереду розтягнулися ширше.

Отже, час минав.