Ніщо не вічне

Ніщо не вічне

Особливий душевний стан. Коли ти точно знаєш, чого ти прагнеш. Коли ти абсолютно впевнена у тому, що неминуче збираєшся зробити. Коли ти усвідомлюєш, на що саме заслуговує твій ворог. Та чи не обманюєш ти сама себе? Що, коли все, що ти бачиш довкола, це лише суб’єктивна індивідуальна оцінка того, що відбувається? Чи не розіб’ється уся твоя залізна аргументація власних мотивів і рушіїв, коли ти поглянеш на ситуацію під іншим кутом? Чи не вступиш ти у суперечність сама із собою?

Саме в цьому і полягає сила справжньої Відьми. Вона ніколи не приймає іншу точку зору. Вона завжди впевнена у правильності прийнятих рішень і власних вчинків. Вона робить тільки так, як сама вважає за потрібне. І ніякі інші чинники не в силі змусити її відступити бодай на крок від наміченого нею ж шляху.

Я — Відьма. То чому мені не передалася така здібність? Чому я змушена боротися з двома половинами того, чому ніколи не судилося стати одним цілим? Чому моя душа виткана із суперечностей і протиріч? Чому у ній одночасно існують і тісно переплетені між собою як світлі промені сонця, так і темні поступи тіні? Мабуть, тому, що я сама зібрала по шматочкам свою розбиту душу. І коли настане вирішальний момент діяти, яку я оберу сторону? Буду дотримуватися заздалегідь визначеного плану і доведу справу до кінця убивши того, хто заслуговує на смерть? Заради припинення жорстокого кровопролиття, що ворог прагне розпочати. Заради того, щоб не постраждали випадкові жертви у червоній різні, і, нарешті, заради того, щоб дотримати даного мною слова. Адже справедливість не може бути на боці жорстокого вбивці, що не знає жалю і не збирається ні перед чим зупинятися. Або може?

Чи я залишуся осторонь, бо, ймовірно, сама вчинила б так само на його місці? І що тоді є справедливість…

Чи знає хтось відповідь?

Я пройшла у відчинені спеціально для мене двері. Не кимось, а самою незрівнянною Ревей. Схоже, що її жодним чином не турбувало те, що вона відчиняла двері для якоїсь простолюдинки. Втім, я не змогла розгледіти жодного виразу на її обличчі. І це у тієї Ревей, що ніколи не переймалася тим, що вона, як всі поважаючі себе Відьми, неписаними давніми законами повинна не виказувати своїх емоцій жодним чином. Якби не її ота зачіска і часто запалені синім небезпечним вогнем очі, то перехожі могли б прийняти її за нормальну людину. Хоча… Ні. Вона Відьма. Як і всі вони.

Моя маска міцно обліпила обличчя. Вона вдихала в мене впевненість. То ж я мовчки пройшла повз Ревей, кинувши на неї багатозначний погляд. Що я відчувала у цей момент? Якийсь тріумф. Я чогось досягла. Наймогутніший клан Відьом Ксерону звернув на мене увагу. Я заслужила це своїми вміннями, своїм талантом і своєю працею. Це як наприклад, коли ти отримуєш оплески у кінці вистави. Те саме відчуття вдоволеності собою. Не для інших. Для себе. Ти знаєш, що тим це змогла. Все інше не важливе. Що з себе являє Лоран? Хто це? Чи зустрічалася із нею Беатріче? Навряд. Чи багато найманців Артілі мали змогу познайомитися з самою головною Відьмою клану? Не думаю. Навіть Каліста не знала, хто така Лоран. А я прямо зараз маю із нею зустрітися.

Чого я чекала від зустрічі? Явно не того, що сталося в тому до непристойності дорогому закладі. Та про все по-порядку.

То ж я не буду розповідати про ту дивну атмосферу, що панувала всередині. Скажу лиш, що, напевно, саме в такій живуть королі, повелителі, імператори. Я навіть не втрималася та озирнулася по бокам. Ще хотіла вщипнути себе, та вчасно прийшла до тями. Я ж не якась там здичавіла дівчинка, що в житті своєму нічого подібного ще не бачила. Ну, ще в мене серце трохи частіше забилося. Чому? Бо я подумала про те, що саме в такому закладі можна зустріти бога. Ну, це якщо вона відвідує їх. А що? Якщо не тут, то де ще? Не в Святковому Дусі!

Гордо піднявши підборіддя, скинувши капюшон і показавши своє яскраве темно-руде волосся, зібране в тугий пучок, я впевнено йшла залою. Так, щоб ніхто і ніколи не второпав, що я тут вперше, щоб ніхто і уявити не міг, що я зайва на цьому святі. Нащо мені дивуватися і робити круглі очі? Та ще від чого? Від фонтану, що в білому мармурі серед білих скульптур створених алхімістами напевно на замовлення самого бога тихенько дзюрчав в такт тим пташкам, що обліпили спеціально обставлений зелений кут зали? Чи від тих скрипалів, що тихенько собі грали з іншого боку? Чи ще від купи інших речей, які так і кричали, що тут все таке дороге, розкішне і багате? Ні, я не з таких. Хоча так хотілося на все це подивитися.

Я відчула Відьму всередині ще тоді, коли стояла на вулиці. Навіть мережу відчуттів не треба було закидувати. Я знала, що вона тут. Лоран. І зараз вона сиділа за білим розкішним столом якоїсь досконало-вишуканої форми. Сиділа сама. Два стільці. Інший призначався, вочевидь, для мене. І що мене в цій ситуації бентежило, так це волосся тієї Відьми. Вірніше, її зачіска. Така знайома.

Я підійшла. Вперла в неї погляд. Відьма підняла очі. Напевно, не в змозі дивитися на мої, як я колись давно, ще до того, як зайшла у ці двері, вважала досить пристойними, черевики.

Ми дивилися одна одній в очі. Не довго. Химерниця підвелася. Мовчки протягла мені руку. Що це значить? Я не могла збагнути.

- Лоран. - представилася вона. - Рене-Лоран де Труа.

Я ледь по лобові себе долонею не хлюпнула. Рене! Лоран! Рене-Лоран! Якщо є Марі-Лор, то чому ж тоді не бути Рене-Лоран? Я підсвідомо простягла руку. Рукостискання. Міцне. Зовсім не дівоче. Більше схоже на якесь рукостискання бойових побратимів. Надіюся очі у мене не були занадто великими, щоб та Відьма не зрозуміла, наскільки я була вражена.

Рене показала очима на стілець. Ну, як стілець. Найдосконаліший витвір меблевих мейстерів, що ви можете собі уявити. В такий сідаєш, а вставати вже не хочеться.

- Перед тим, як перейти до справи… - Лоран підібгала губи, зробила паузу, опустила очі, імітуючи якісь роздуми. - Наше знайомство вийшло не найкращим. І моя думка про тебе була… дещо не такою, на яку ти заслуговувала. - знову пауза.