Серце скверни.

«Темні боги нікуди не зникли. Їх влада над світом вже не така, як була колись, але їх шепіт і досі чутний для слабких духом та грішних серцем. Культи старої четвірки занепадають, бо їх у свій час здолали. Мідні лати кривавого бога зламали, обмани крилатого змія розкрили, чуму володаря гнилі вилікували, а спокусу дворів декадансу здолали. Всіх їх побороли, і не мають вони влади у цьому світі.

Але сили згуби підступні. Вони завжди будуть намагатися розбещувати людей, проявляти себе. Їх темні апостоли кажуть солодкі слова, дають щедрі дари. Силу та владу вони обіцяють, але нічого з цього не буде. Лише муки ваші під сміх темних божеств, які насолоджуються цим. І не буде ніякого звільнення від цього. Крім смерті, яку треба принести грішникам.

Тому візьміть зброю, яку ми даємо, і принесіть звільнення всім блудним душам».

Алман, диякон храму Свинцевого стрільця, під час святкової проповіді в Меріланді.

«Вісник Нового Концерту»

Випуск № 53

Вогник газової лампи ніжно розвіював пізню темряву. Люди, на яких падало світло, не були ні сповненими сил, ні натхненними до майбутньої справи. І на це були свої причини. Навколо жовто-гарячого сяйва зібралися троє: Ліна, Тайкус і Грайв де Шеар. Вони всі стояли над картою місцевості, яку постелили на землю. Щоб раптовий вітер не здув її, по кутах та між ними поклали камінці.

Тієї ночі ніхто не спав. Як тільки в когось опускалися повіки і сон приходив, слідом за ним йшли і кошмари. Люди бачили видіння, як людиноподібна фігура з профілем бика кувала гігантським чорним молотом. Стук масивного інструменту вибивав іскри. Але замість металу були тіла. Під нечестивими словами і нелюдськими чарами плоть людини і коня формували так, ніби це два метали, з яких коваль робив сплав. Вони кричали під ударами молота, який вибивав темно-багряні іскри. Усі бачили цей сон, і кожному, хто прокинувся від кошмару, ще довго чулися крики, а в темряві привиджувалися іскри.

На шляху були знайдені ще чотири вівтарі. Єдине, що в них було спільне, — це чорний молот, який стирчав у верхній частині конструкції. Від деяких несло солодкувато-гнилим запахом, який мало хто міг терпіти і не проблюватися. Інші вражали своєю гротескністю, нагадуючи пародії на стародавні скульптури чи монументи. Люди бачили в цьому жах, який важко навіть просто описати, а капелан — дещо інше.

Вівтарі були на шляху не просто так. Дівчина вже здогадалася, що культу Аштура вже відомо про них. А цими вівтарами та показовою розправою вони дали зрозуміти, що вони анітрохи їх не бояться. Але було не тільки це.

Ці вівтарі були очевидною пасткою. Скверни у них було так багато, що навіть фото цих проклятих та мерзенних речей просочувалося скверною. Тому Ліна змушена була очистити один вівтар за іншим, витрачаючи на це неймовірно багато часу та сил. Інакше він би спотворював усе навколо своєю присутністю. Кожен ритуал очищення займав деякий час, через що Ліна та декілька добровольців Грайва, які з нею були, змушені були наздоганяти вервичку після закінчення очищення. На жаль, для повного очищення вівтарі треба було спалити разом із залишками солдатів, що не могло сподобатися солдатам білого загону.

Їй неприємно було це визнавати, але з місцевим гарнізоном білого загону їй не вдалося встановити зв'язок. Радше навпаки, напруга між нею та рештою тільки росла. Гарнізон Громоскелі не дуже любив магію та духовенство. Вони зайвий раз старалися не дивитися в її напрямок чи звертатися до неї без причини. Від розуміння цього їй було паскудно. Офіцер має покладатися на своїх підлеглих, своїх побратимів та сосестер. І справи погані, коли це не так. Вона навіть з Тайкусом не могла нормально перекинутися словами.

З добровольцями було не краще. Багато з них, хоч і вміли добре стріляти та стежити за зброєю, мали мінімальну дисципліну. Але тут у неї було хоча б спасіння у вигляді Грайва де Шеара. Він не був військовим, мав трохи дивний і архаїчний вигляд і був мало не наймолодшим у натовпі, але він добре знав свою роботу і місце. Він всіляко старався підтримувати дисципліну у своїх людях, підбадьорював їх і навіть не ставив під сумнів її авторитет у цьому рейді. Дівчина навіть декілька разів чула краєм вуха, як Грайв дорікав за всякі неприйнятні розмови стосовно її персони, чого не було помітно за тим же Тайкусом. І, що ще дивніше, Грайв єдиний виглядав бадьоро і повним сил.

Командир солдатів білого загону вже одягнув свої ауролати. Світло відбивалося від полірованих пластин обладунку, формуючи ілюзію ореолу навколо нього. Ніби він древній герой. Сервоприводи видавали звук, схожий на муркотіння кота, а сам Тайкус рухався у них на диво зграбно. Броня, яка в саркофазі виглядала як індустріальний пам'ятник моторам і сталі, на такому зграбному чолов'язі, як Тайкус, виглядала досить пристойно, якщо не елегантно. І йому це подобалося. Ліна підозрювала, що лейтенант-чемпіон погодився стати під її командування через ауролати, але вона навіть не могла уявити, наскільки вони йому подобаються. Це трохи обнадіяло жрицю.

План вони обговорювали запекло, але недовго. Часу було мало, поки перші промені сонця не покажуться. Все звелося до того, що Ліна поставила Тайкуса перед фактом, що вони будуть виконувати її накази. А накази були прості: вбити всіх. Без винятку.

Сили були розбиті на декілька загонів. Частково це було зроблено з метою оточення, а частково, щоб зайвий раз не скупчувати сили в одному місці. А частково це було через припущення, що в культистів є динаміт, яким вони точно скористаються при нагоді. Грайв взяв своїх добровольців, Тайкус взяв частину солдатів білого загону, а Ліна взяла частину із першого і другого. Був ще резерв із декількох вершників, які мали перехопити тих, хто міг утекти чи прибігти на допомогу.

Шахтарське містечко знаходилося на одному із берегів вже давно пересохлої річки, трохи нижче протилежного схилу, на якому і зупинилася група. Більша частина всього навколо була занесена багряно-червоним піском. Іноді, в напівмороку, який повільно розвіювався ранком, він надто сильно нагадував кров. Поселення було хаотичною забудовою із погано збитих хатинок, що не тримали тепло, без будь-якого натяку на планування. Єдиними пристойними будівлями тут були склад та бар, який суміщав також функції дешевого борделю. Всі вони були вкриті чорними символами із гліфом Аштура: чорний молот, опущений вниз, із двома рогами угорі. Іноді він комусь нагадував лице чорного бика, який дивився.