Глава 6

Я намагаюся триматися за ту себе, яку пам'ятаю, але те, що відбувається тепер... Місце, в якому я опинилася... Як тут не збожеволіти? Краще б збожеволіла, тоді вже точно не мучилася б пошуками відповідей. Лише цей поцілунок викликає град питань! І найбільше мене хвилює, чому я відчула таке блаженство, коли до мене торкалися губи цього брутального, вкритого татуюваннями джина? Я пам'ятаю лише поцілунки з Ліамом, але вони й близько не були схожі на це. Навіть самій собі боюся зізнатися, що хотіла б перевірити знову, раптом мені здалося.

Одна зі служниць принесла скудну вечерю прямо в кімнату, зацікавлено поглядаючи на мене своїми драконячими очима:

— Нам було наказано нагодувати тебе досхочу, але тільки не м'ясом. Бо ти його, бачте, не їси, а чим тебе ще частувати, якщо дракони люблять набивати своє черево смаженими поросятами та бараниною, іноді ми запікаємо рибу, але гості правителя подавай овочі. Тому даруйте, лише молоко і житній коржик. Наші воїни люблять такі коржики мачати у свинячий жир.

— І на тому спасибі. Мені вистачить. Я можу запитати, чому в цьому замку так мало жінок? Мені раптом стало цікаво дракони одружуються чи у вас якісь інші звичаї?

— Ти як дитина мала, ставиш такі дурні запитання. Пан Райгар втратив свою дружину під час останніх пологів. Він виховував двох синів самотужки, не вважаючи за потрібне приводити нову господиню та мачуху для хлопчиків. На жаль, вони теж зникли під час однієї з битв, кажуть юні Гектор та Рікан пали героями, захищаючи північ. Дракони часто воюють, ревно оберігаючи свої кордони. Тому переважно народжуються хлопчики, щоб було кому воювати і захищати. Дівчатка у шляхетних сім'ях народжуються вкрай рідко і на руку такої нареченої вишиковується черга претендентів. Райгар чоловік суворий, він більше не став випробовувати своє щастя, адже в нього вже були спадкоємці. А розважитись чоловіки можуть і з рабинями, — додала тихіше балакуча стара. — Вони тягають їх собі з інших світів, гарненькі лички, спокусливі фігурки, дбають про них, а ті в свою чергу щедрі на ласку. Але нашому правителю давно не до любовних утіх, як я сказала, він чоловік суворий. Давай їж і забирайся в ліжко.

Ось вже другу ніч поспіль я сплю препогано, мене будить шепіт. Мені здається, що це шепочуться стіни. У такі моменти я боюся поворухнутися, щоб моя завмерла від жаху душа не розсипалася на дрібні уламки. Ближче до світанку шепіт стихає і сон бере мене у свою владу, не випускаючи зі своїх обіймів до пізнього ранку. Занадто багато довкола таємниць, і я дуже хочу зрозуміти, що відбувається. Можливо, джин знає відповіді. Джин… згадуючи про Шана, мене мимоволі кидає у жар. Що дуже до речі, з огляду на тутешній холод. Потрібно частіше думати про цього чоловіка, щоб хоч якось зігрітися. Я вже марю гарячою ванною і дуже хочу повернутися додому. Але… того минулого вже нема, якщо вірити їхнім словам про втрату пам’яті.

…Вони ніколи не стукають. Просто заходять і неважливо чим ти займаєшся. Ось і зараз господар замку рішуче штовхнув двері, окинувши мене оцінюючим поглядом.

— Зніжена княгиня зволіла, нарешті, прокинутися! Чудово!

— Ну, пробачте, що не літаю ночами над замком, — кривлюсь у відповідь. — Коли мене відпустять додому?

— До речі, про це. Твій чоловік наполягає, щоб його впустили. Князь Серафім поволі закипає від нетерпіння. Але в мене більше немає наміру впускати демона в мій замок, тому я особисто супроводжу тебе до тунелю.

— До якого ще тунелю? — а подумки кричу «Який ще чоловік?».

— Який пов'язує світи. Мої найкращі воїни охороняють вхід у просторовий лаз і магічне кільце, яке ловить кожного, хто намагається проникнути на землі драконів, бо ми не дуже раді непроханим гостям.

— А мені обов'язково зустрічатися із цим... Серафімом? Адже я його не знаю... не пам'ятаю, — тягну час, бо не хочу додавати собі нових проблем, а вони по ходу будуть після зустрічі з цим князем.

— Але ж ти хочеш додому, сама щойно сказала. От нехай він тебе й забирає, — посміхається Райгар, як мені здається знущально. — Як знати, можливо, побачивши чоловіка твоя пам'ять таємничим чином повернеться, кохання всесильне.

— Це був сарказм, так? — неохоче одягаю плащ. — Як там ваш племінник?

— Йому краще. Альп питав про тебе. Назвав тебе дивакуватою.

— Як мило, майже комплімент. …А де джин? — Ну ось, знову кров по венах рвонула прискореним темпом.

— Скучила? Раджу не згадувати про джина у розмові з Серафімом. Раніше я уклав угоду з темним князем, пообіцявши йому, що про тебе піклуватимуться і що він зможе тебе забрати, навіть врятувати з лап драконів, як тільки Шаганар клюне на наживку. Ось тільки… втрата пам'яті робить ваш шлюб недійсним. І рішення піти з Серафімом чи залишитись ти вільна приймати сама. Я говорю про те, що демон не може забрати тебе силою, тут у нього немає таких прав. Бо з джином я теж уклав деяку угоду, головна умова якої — не віддавати тебе чоловікові. Кожен з них зазіхає на княгиню Олександру, у кожного з них свої мотиви та секрети, тому я вирішив, що вибір залишиться за тобою.

— Добре, мені одразу полегшало, — закочую очі, яка милість дозволив обирати, можна подумати я знаю що мені робити.

Спускаючись у підземелля, ховаюся за широкою спиною Райгара і коли стражники, що охороняють дивні двері, списані якимись символами, схилилися в пошані перед своїм правителем – на мене раптом повіяло таким страхом, усіма фібрами душі захотілося втекти звідси щодуху… бо я помітила, як підлогою стелиться пітьма, розповзаючись туманом. Це місце… перехід між світами мені не подобається до спазмів. Я вже готова запанікувати!

— Ну, нарешті! — чується незнайомий голос. — Чому я не можу увійти, Райгаре? Попереджаю, не смій водити мене за ніс!

— Або що? Кинеш сюди свої легіони? Тільки дарма ломитимуться у зачинені двері. Це ти в своєму нижньому світі можеш висувати ультиматуми і підвищувати голос на тремтячий натовп, спопеляючи неугодних поглядом темряви. Але тут господар я, і мені вирішувати кого впускати, а кого зустріти на порозі.