Пролог. До того, як з'явився світ

«Перш ніж народилося життя, не існувало смерті. Перш ніж з'явилося світло, не існувало темряви. Не було неба, землі, часу чи простору. Не було навіть того, хто міг би запитати, чому все це не існує.

А потім хтось розплющив очі…»

До початку часів не було нічого.

Не було неба, яке могло б простягнутися над безмежжям. Не було землі, на якій могла б ступити людська нога. Не існувало річок, гір, морів, дерев чи квітів. Не було сонця, яке зігрівало б холодну порожнечу, і не було місяця, який освітлював би її вночі.

Не було ночі.

Не було дня.

Не було навіть самої темряви, адже темрява може існувати лише там, де колись було світло.

Не існувало часу, тому ніщо не могло старіти, змінюватися або зникати. Не було минулого, бо нічого ще не відбулося. Не було майбутнього, бо нікому було чекати на його прихід.

Усе, що колись могло отримати назву, перебувало за межею небуття.

І все ж у цій безмежній порожнечі щось існувало.

Воно не мало форми, бо форма передбачала межі. Не мало голосу, бо голос потребував повітря. Не мало тіла, бо тіло вимагало простору. Воно не було ні чоловіком, ні жінкою, ні духом, ні богом. Воно не знало, що означає народитися, адже народження ще не було відкритим законом існування.

Воно просто було.

Його можна було б назвати первісною свідомістю, якби тоді вже існували слова. Можна було б назвати його джерелом, якби тоді існувало бодай щось, що могло б із нього витікати.

Але найточніша назва з'явилася набагато пізніше.

Творчиня.

Саме так її називатимуть ті, хто народиться після створення світу. Хтось молитиметься їй, хтось боятиметься її, хтось заперечуватиме саме її існування. Одні зводитимуть храми на її честь, інші стиратимуть її ім'я з давніх сувоїв.

Та до всього цього було ще нескінченно далеко.

Тоді вона не мала імені.

І не потребувала його.

У порожнечі не було нічого, що могло б пояснити їй саму себе. Вона не знала самотності, бо не знала іншого існування. Не знала спокою, бо не знала тривоги. Не знала щастя, бо не мала з чим його порівняти.

І все ж одного разу в її свідомості виникла думка.

Чому я одна?

Це було перше запитання.

І воно змінило все.

Вона не знала, скільки часу минуло після його появи. Можливо, нічого. Можливо, ціла вічність. Але вперше за весь час свого існування вона відчула бажання, якого раніше не мала.

Вона захотіла побачити щось, окрім самої себе.

Захотіла почути звук.

Побачити колір.

Відчути тепло.

Захотіла, щоб у безмежжі з'явилося щось, що могло б існувати окремо від неї.

І тоді вона вперше підняла руку.

Точніше, те, що згодом стане її рукою.

У порожнечі з'явилася тонка золота тріщина.

Вона була настільки маленькою, що її можна було б не помітити навіть серед безмежності, якби там існувало бодай чиєсь око, здатне її побачити.

Проте ця тріщина не була руйнуванням.

Вона була народженням.

З неї вирвалося світло.

Спочатку слабке, майже прозоре, воно повільно розросталося, наповнюючи простір золотистим сяйвом. Світло не мало джерела, не мало напрямку і не відкидало тіні. Воно просто існувало, вперше відокремивши одне від іншого.

Творчиня дивилася на нього.

І вперше посміхнулася.

Це було її перше творіння.

Але світла було недостатньо.

Воно не мало меж. Не мало опори. Не мало місця, де могло б спочити.

Тому Творчиня простягнула обидві руки й розділила первісне безмежжя на дві великі сутності.

Верхнє стало Небом.

Нижнє стало Землею.

Між ними утворився простір, у якому згодом народиться все живе.

Так з'явився перший порядок.

Та навіть тоді світ залишався порожнім.

Небо було безмежним і нерухомим. Земля — холодною та безмовною. Не було вітру, який міг би торкнутися поверхні, не було води, яка могла б наповнити низини. Не було нічого, що могло б нагадати про життя.

Творчиня спустилася до щойно створеної землі.

Її ноги вперше торкнулися поверхні, і там, де вона ступала, залишалися золоті відбитки. Згодом у цих місцях проростатимуть найдавніші дерева, а їхнє коріння сягатиме глибин, яких не зможуть досягнути навіть наймогутніші безсмертні.

Вона нахилилася і торкнулася землі кінчиками пальців.

З-під них виступила вода.

Спочатку невелика крапля, потім струмок, а згодом — широка річка, яка проклала собі шлях крізь безмовні рівнини.

Творчиня торкнулася неба.

І там з'явився вітер.

Вона підняла погляд.

І вгорі спалахнуло сонце.

Коли вона розкрила долоню, над світом з'явився місяць.

Коли провела рукою по небосхилу, там засвітилися зорі.

Одна за одною вони займали свої місця, утворюючи візерунки, які через незліченні віки смертні називатимуть сузір'ями.

Вона створювала гори, ліси, моря та долини. Наповнювала землю родючістю, а небо — хмарами. Встановлювала рух сонця і місяця, зміну світла й тіні.

Так народився світ.

Але в ньому все ще не було найголовнішого.

Життя.

Творчиня довго дивилася на створену нею землю. Вона бачила красу, але не бачила того, хто міг би нею захоплюватися. Чула вітер, але не було того, хто міг би почути його спів. Створила річки, але не було того, хто міг би напитися з них.

І тоді вона зрозуміла, що одного існування недостатньо.

Світ потребував тих, хто міг би його наповнити.

Тих, хто народжуватиметься, зростатиме, любитиме, страждатиме, помиратиме і залишатиме після себе щось нове.

Творчиня захотіла створити життя.

Але вона ще не знала, що саме життя стане найскладнішим її творінням.

Розділ другий. Народження життя

Творчиня довго стояла посеред створеного світу.

Перед нею простягалися величезні землі. На горизонті здіймалися гори, вершини яких торкалися хмар. Між ними текли річки, що несли свої води до безкрайніх морів. У небі пливли хмари, а сонце повільно рухалося визначеним нею шляхом.