РОЗДІЛ 9 ВІКТОР

Сон поволі сповзав з  повік,   даруючи відчуття головного болю та   хиткості в  думках.  Я потягнувся,  щось замимрив  захриплим голосом  і  продер горло. Вийшло не  надто приємно  - всередині все пекло і  просило рідини.

Та коли поруч   хтось  поворухнувся, я ковзнув зором  в бік. Квартира моя,  ліжко також моє,   тепле тіло дівчини  під ковдрою  - теж нічого так. Здається,  ситуація нормальна та правильна.   А що було вчора?

Не встиг  згадати, бо  спляче створіння  заметушилось,  підтягуючи на себе край  простирадла, тим самим  виставивши на огляд  підтягнуті сіднички в  спокусливих трусиках. Обличчя дівчини я не бачив, вона  лежала  спиною, а волосся  прикривало полотно.  Інстинкти взяли гору, і я,  бувши впевненим, що власниця такої гарної попи  невипадково поруч, з  метою відновлення  пам’яті  швиденько накрив делікатну шкіру рукою,  пальці  самі  поповзли під мереживну тканину.

Гаряча, розімліла незнайомка  протяжно застогнала і вигнулась мені назустріч.   Солодко так,  із закликом.  У відповідь  притягнув її  до себе. Бажання, що наростало з кожною секундою, вимагало свого.

Чого чекати?  В  моїй постелі, отже ніч була  спекотною.  Та раптом  зап’ястя нахабно перехопила дівоча долоня, з усією силою   зупинивши  ласку.  Від несподіванки відкрив очі й одразу втупився у дві переляканих намистинки.  Обличчя  навпроти відбивало  непідроблену зневагу та презирства,  а  я замалим не заверещав, як слабодухий, від  жаху та реальності ситуації.

-Квасолькіна!

-Що ви собі дозволяєте? – запащекувала помічниця і, підібгавши  ноги,  забилась на подушку. Ковдру потягла за  собою,  виставивши  на показ моє тіло  в одних боксерах.

-Ти що тут робиш?

-А де мені ще бути? Ваша поведінка,  - задихнулась,  - не мислима. Я в душ!

-В душ?

-Так, - вона ковтала повітря, мов викинута на берег риба.

-Після чого?

-Після всього,  -  буркнула у відповідь та, відкинувши простирадло, в  одній сорочці (до речі,  моїй) шугонула з кімнати.

-Дідько! – я обхопив голову руками й  в   заклику до  мозку  повернути вчорашні спогади,  щосили замружився.

Зустріч з матір’ю, Аліна,  клуб та Тімохін,  Квасолькіна на танцмайданчику, Квасолькіна на автомобілі   заступника. Невже? Таксі,  безглузда мовчанка і все…

Ранок і моя рука в трусах Вероніка.

-Збожеволіти можна, - промовив, провівши    по  обличчі, наче відганяючи нічний кошмар. 

Свідомість потребувала відповідей - чітких та негайних. Одягнувши нашвидкуруч   білу футболку та  звичні спортивні штани  поплентався  до дверей ванної кімнати.  Безглуздішої  ситуації годі було вигадати: помічниця  миється,  а я  стовбичу в  очікувані не знати чого і  навіщо.  Коли  дзюрчання води принизилося, я все-таки  передумав та повернувся в спальню.

Раз по раз мозок вибухав феєрверками, і від того до горла підступила нудота. Я відчинив вікно,  на повні груди вдихнув свіжості  ранку. Місто давно прокинулось,  жило  притаманним вихідному дню  темпом: перехожі  повільно сновигали напівпорожніми вулицями,   автомобілі  не створювали заторів, і навіть сірі  безлисті  дерева видавались спокійними та смиренними.

 Осінь  сьогодні не радувала  дощем,  він вперто тримався у величезних, схожих на кудлатих собак, хмарах.

Двері   за  спиною зі скрипом прочинились. Я  обернувся й стикнувся  з холодним поглядом  Квасолькіної, який вона вмить  опустила на долівку.

-Я  заберу свою сукню, - несміливо промовила,  ступивши  крок і  знову  завмерши в остраху   невідомої заборони.

Боковим  зором помітив  на  комоді    тканину світло – сріблястого кольору, яку   звечора   дбайливо  та акуратно зложили. Саме в  цьому платі Вероніка підкоряла публіку «Адель».   Спроби дівчини вибратись на  капот машини Тимохіна   викликали усмішку. Вже дві  доби поспіль моя помічниця напивається в дошку і  постійно я поруч.

Вероніка, ніби читаючи мої міркування,  ніяковіла,  багрянець залив  щічки,  свіжа та  умита вона виглядала милою.  Сорочка висіла на   тендітних плечах,   але чомусь  дуже пасувала своїй новій власниці. Отак і стояли один навпроти одного не в силі знайти  бодай одного доречного слова.

Вероніка   виявилась сміливішою. У кілька кроків дівчина швидко здолала відстань між нами, вхопила свою річ,  та щодуху  дременула до виходу.   З кожним метром  їй робилось легше від думки,  що скоро полишить лігво  шефа.

-Ніко, - раптом несподівано для себе окликнув її. – Я, - протягнув, - я   хотів вибачитись.

Помічниця завмерла, а тоді поволі  повернула корпус.

-Я пришлю вам сорочку кур’єром,  всього найкращого.

-Що? Стривай, чому кур’єром,  а… - кивнув на сукню. У відповідь прикра усмішка прикрасила  бліде обличчя,  приховавши смуток на тонкій лінії губ. Дівчина поволі підвела погляд з підлоги, спочатку кинувши його в бік,  а  потім різко мені у вічі. Їжачок всередині  Вероніки   поволі  згорнувся в клубочок, виставивши  в мою адресу  гостренькі  голочки образи.

-Ви розірвали її вчора,   - випалила, чітко виплюнувши кожне словечко.

-Не зрозумів?